Таємниці історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ»

Історико-культурний заповідник «Давній Пліснеськ» – це місце, де можна побувати в унікальному автентичному слов’янському житлі Х ст., відчути дух предків, познайомитися з їхнім побутом, дізнатися про давню локальну історію краю, пише leopolis.name.

Заповідник створений 15 вересня 2015 р. Його заповідною територією є терени Пліснеського археологічного комплексу (знаходиться в селі Підгірці Золочівського району Львівської області та його околицях). Там від VII ст. було слов’янське городище, потім його завоювала Київська Русь, тоді Пліснеськ став частиною цієї імперії, а в XIII ст. його спалили монголи.

Яким було городище Пліснеськ?

Історія Пліснеська сягає ще прадавніх часів: відомо про існування на цих теренах поселень трипільської та висоцької культур. А пізніше, у V–VІ ст., – культури склавинів. У Х ст. Пліснеськ простягався на кількасот гектарів і був у 45 разів більшим за тогочасний Київ!

3D-модель городища 

Городище ІХ–Х ст. складалося з «високого» та «низького» міста. Високе місто розташовувалося на високому плато. Тут знаходився культовий язичницький центр, два слов’янські кремаційні ґрунтові могильники, на одному з яких було зафіксовано унікальний давньослов’янський крематорій, а також численні укріплені площадки, що забудовувалися спорудами житлового, господарського а то й виробничого призначення. Високе плато Пліснеська обмежували аж 7 внутрішніх ліній захисту – дерев’яно-земляних конструкцій валів, до яких примикали глибокі рови.

Нижнє місто займало улоговини циркоподібної котловини, що простягалися навколо високого городища. Тут також розташовувалася житлово-господарська забудова ІХ–Х ст. Її обмежували численні відтинки зовнішньої лінії захисту, представленої дерев’яною стіною, до якої з напільної сторони примикав земляний відкіс, що плавно переходив у рів.

До слова, назва Пліснеськ може походити від загальнослов’янського pleso – «стоячі води», «озеро». Там протікала притока Західного Бугу.

Городище Пліснеськ згадується двічі в Руському літописі під 1188 і 1232 рр. та у «Слові о полку Ігоревім».

В Руському літописі під 1188 р. ідеться про те, що волинський князь Роман Мстиславович відіслав до Пліснеська військо, аби вигнати звідти галицьких бояр та угорських феодалів. Другий запис під 1232 р. говорить про похід на Пліснеськ князів Данила Галицького та Олександра Белзького та про їхню перемогу над пліснеськими боярами Арбузовичами.

У «Слові о полку Ігоревім» про Пліснеськ ідеться, коли розповідається про зловіщий сон князя Святослава напередодні невдалого походу руських князів проти половців.

Про Пліснеськ існує також легенда про княжну Олену: нібито вона заснувала тут монастир. Під час побудови монастиря в 1706 р. на кам’яній плиті в монастирській церкві зберігся напис: «GELSI–SSIMA PRICIPISSA HE–LENA M • DUCIS WSE–WOLDI FILIA • ANNO 1180 • HOC MONAS–TERIUM PRIMO FUNDA–VIT: …» («Благодарна княжна Олена, дочка князя Всеволода, в 1180 р. цей монастир вперше заснувала»).

Розкопки та знахідки

Ця територія здавна цікавила дослідників, любителів старовини та скарбошукачів. Перші розкопки тут почалися в 1810 р., коли настоятель Підгорецького монастиря Варлаам Компаневич та генерал-губернатор Гейслер обстежили городище і розкопали в його північній частині три курганні могили.

Наукові пошуки тут почали проводити у 80-х рр. ХІХ ст., коли Пліснеськ досліджував польський археолог Т. Земенцький. Упродовж трьох польових сезонів він розкопав понад 45 курганів. А цілеспрямовано вивчати цю унікальну пам’ятку почали лише в 1946 р. Зокрема, тут працювала експедиція Львівського відділення археології ІА АН УРСР під керівництвом І. Старчука. За чотири польові сезони дослідники відкрили 28 заглиблених помешкань, 20 глинобитних печей наземних будівель, 96 ґрунтових інгумаційних поховань, 5 курганів.

Упродовж липня 2016 р. експедиції Інституту археології ЛНУ ім. І. Франка під керівництвом М. Филипчука та адміністрації цього заповідника під керівництвом А. Филипчука в урочищі «Оленин парк» віднайшли культові об’єкти останньої чверті I тисячоліття н. е. та унікальний рухомий матеріал, серед якого на увагу заслуговують фібули (застібки) VI–VII ст. та керамічний посуд.

Окремим об’єктом наукових пошуків археологів стала друга внутрішня лінія захисту Пліснеського городища. Археологи виявили 9 християнських захоронень XII–XIII ст. над давньоруським житлом. Це була частина давньоруського парафіяльного цвинтаря, адже виявлені поховання були різновіковими та різностатевими. Ховали людей головою на захід. Руки небіжчиків традиційно складені на животі або на грудях.

Християнські поховання XII–XIII ст. Фото: Софія Змерзла

У 2016-му археологи також зосередили свою увагу на некрополі XI–XII ст. Цей великий цвинтар належав варязькій дружині київських князів. Було розкопано один із курганів тієї доби. Однак поховань тут не зафіксували: це були кенотафи (могили без небіжчиків). Найчастіше такі могили насипали воїнам, які загинули на чужині, і можливості поховати яких не було.

Розкоп курганного могильника. Фото: Софія Змерзла

Відкриття ритуальних поховань

У 2010 р. в урочищі «Оленин парк» археологи виявили, що із середини VІІ ст. давні слов’яни заснували в Пліснеську язичницьке святилище. Також відомо, що місцеві племена практикували ритуали з людськими жертвоприношеннями. Поверх жертовних ям був споруджений «жертовний пояс» – величезне румовище кальцинованих людських кісток, черепів. У 2016 р. тут відшукали фібули-прикраси, які, можливо, належали жінкам, яких принесли в жертву.

«Жертовний пояс»

На краю культового центру, за «жертовним поясом», знаходилися контини – будинки жерців. У ІХ–Х ст. на північних та північно-західних межах площадки сакрального осередку функціонували потужні оборонні споруди.

Відкриття ритуальних поховань у Пліснеську є надзвичайно важливим для науки, адже довгий час дослідники давньослов’янського язичництва вважали, що східні слов’яни не приносили людських жертв.

Житло та побут наших предків

Впродовж слов’янського періоду Пліснеська, а також у ХІ ст. наші предки жили в заглиблених у ґрунт житлах зі зрубною чи каркасно-стовповою конструкцією стін та двосхилим дахом. Їжу готували на кам’яній печі, яка одночасно слугувала й для опалення житла.

Колись у середовищі вчених-археологів побутувала думка про наявність у слов’янських заглиблених житлах земляної підсипки на даху. Однак під час дощу чи снігу така конструкція просто завалилася б, тому виявилось, що наші предки накривали дах сніпками соломи.

Реконструкція М. Филипчука слов’янського житла ІХ–Х ст.

Господарські будівлі давньослов’янського населення були представлені різного роду хлівами, робочими майстернями. Інколи у Пліснеську траплялися також виробничі споруди. Основу господарства складало землеробство та скотарство.

Високого рівня розвитку тоді досягло гончарне ремесло. Керамічні посудини, що датуються ще другою половиною VІІ–VІІІ ст., були ліпленими від руки. В кінці VІІІ – на початку ІХ ст. з’явилися ліпні посудини, що підправлені на гончарному крузі, згодом – посудини, виготовлені на слабо-, а пізніше й швидкоротаційному колі.

А от уже з початку ХІІ ст. мешканці городища проживали не в заглиблених житлових спорудах, а в наземних будівлях, де за опалювальний пристрій та пристрій для приготування їжі відповідала куполоподібна глинобитна пічка.

Конструкція стін наземних будинків, як і їхніх заглиблених попередників, була двох типів: каркасно-стовпова та зрубна. Там, де був полегшений доступ до хвойних лісів, переважно будували зрубну конструкцію (хвойні дерева мають довгі прямі стовбури, придатні саме для зрубу). Там, де в окрузі домінували мішані чи листяні ліси, стіни робили каркасно-стовпової конструкції. 

Get in Touch

.