Лісопарк “Погулянка” розміщений у Личаківському районі на південному сході Львова. Він є одним з найбільших парків міста та простягається між вулицею Пасічною, Зеленою, Джорджа Вашинґтона та Стефана Банаха, пише сайт leopolis.name.
Орієнтовна площа лісопарку – 101,9 гектара. “Погулянка” має форму своєрідного трикутника, який вміщає Ботанічний сад Львівського національного університету імені Івана Франка, Центр творчості дітей та юнацтва Галичини, занедбаний винний завод, три ставки, джерела питної води та навіть давній водозбірник. Біля “Погулянки” розташоване Личаківське кладовище.
Доїхати сюди можна власною машиною або 7 трамваєм, який зупиняється біля Центру творчості дітей та юнацтва Галичини.
Головна алея “Погулянки” проходить долиною та ніби розділяє територію на північно-східну та південно-західну. Водночас у лісопарку є багато стежок, якими можна гуляти та вийти до різних входів на “Погулянку”.
Пагорби лісопарку складають частину Львівської височини. Цікаво, що тут бере свій початок річка Полтва, адже “Погулянка” розміщується не тільки на узгір’ях, що довкола, але й у долині потоку Пасіка. Саме потік Пасіка в підземному колекторі зливається з потоком Сорока – з них починається річка Полтва, що розміщена під землею.
Від поселення селян до місця застіль еліти
Львівський міщанин та бурґомістр Ян Аттельмаєр у 1641 році взяв у оренду тодішні міські лани. Сам Аттельмаєр належав до роду, який у Львові був одним з найбагатших патриціїв. На цих землях він заклав пасіку та поселив селян-орендаторів. Так майбутня “Погулянка” почала називатись “аттельмаєрівська пасіка”.
На жаль, у 1672 році турки під час польсько-турецької війни знищили маєток родини Яна Аттельмаєра, хоч Львів й витримав облогу.
Далі ліс декілька разів змінив власників. У 1810 році землі за 20 тисяч злотих купив адвокат Франциск Венґлінський. Саме за його власності територію почали називати “лісок Венґлінського” або “Погулянка” – від слова “гуляти”. Адже адвокат славився своїм талантом, багатством та веселощами. Він збудував там ресторан і запрошував відпочивати у заклад місцевих письменників, акторів, музикантів. Саме за його власності з’явилась традиція гуляти прилеглою територією.
Вже у 1821 році землі купив відомий ресторатор Йоган Дістль, який і посадив там публічний парк. Окрім того, він відкрив “пивний сад”. Тоді такі заклади були дуже популярні у Німеччині.
Особливістю “пивних садів” було те, що ресторан розміщувався просто неба, у ньому відвідувачі могли їсти свою їжу, проте за умови, що замовляли в закладі пиво чи інші напої.
За часів Дістля “Погулянка” стала ще більш популярною серед львів’ян. Хоча найбільшою популярністю сам заклад користувався серед німців, австрійців та чехів. Тоді ж з’явилась можливість прогулюватись на човнах місцевим ставком.
Відомий український історик Іван Крип’якевич свого часу переказував враження Францішка Яворського від відвідин “Погулянки” у 1825 році.
“В реставрації був гамір, велике товариство пило пиво. Міські елеганти, звані “фанфаронами”, були прибрані за найновішою модою; капелюхи мали в кратки, на шиях кратковані хустини, сурдути “кадрильовані” або підшиті краткованою китайкою, панталони у пружки – виглядали як циркові арлекіни”, – цитував враження історик.
Далі Яворський гуляв поміж дерев та біля джерел: “Продерлися ми через густі хащі та стали на верху гори, вкритої веселими деревами, що панує над Погулянкою. Який божеський краєвид відкрився нашим очам. Довкола високі гори, посередині долина, вистелена деревами, з-поміж котрих визирала непомітно вежичка невеликої каплички. Довкола нас панувала глуха тиша й тільки рохкання жаб перебивало її своїм негармонійним звуком.
У цьому місці, на верху гори, вистеленої лісовим мохом, ми забули про відносини столиці, про обов’язки стану й з переповненими серцями, мовчки, бо правдиве захоплення ніколи не вживає слів, поглядали то на себе, то на галуззя дерев, яким наче знехотя колихав лагідний вітрець. Зірвали ми на пам’ятку кілька гарних плодів флори, з тугою відірвалися від цієї милої закутини, де чар природи усміхався до нас з кожного листочка, відбивався у кожній квітці, де ум наш був свобідний від похоті й такий спокійний, як ті води близького ставу, що не зморщили навіть своєї скляної поверхні…”.
Як “Погулянка” стала “Львівською Швейцарією”
У 1848 році вже популярну та відому “Погулянку” купив за 15 тисяч 500 злотих Йоган Кляйн. Землі він придбав у спадкоємців Йогана Дістля.
Львівський ресторатор взявся розвивати бізнес – він розібрав старі будівлі, частково осушив озеро та почав там варити пиво.
За короткий час львів’яни та гості почали називати пиво Кляйна найсмачнішим у Львові.
У ресторації на “Погулянці” також почали подавати смачнющі вареники зі сметаною та смаженими курчатами, а з 1858 року в цукерні Майсона (згодом – стала фабрикою штучного льоду) готували вишукане морозиво. Саме в той період “Погулянку” почали називати “Львівська Швейцарія”.
На жаль, після розквіту “Погулянка” занепадає, адже довкола почали будувати багато промислових підприємств.
За часів Першої світової війни багато дерев вирубали, територія заросла.
“Квіти Погулянки”: яким було “друге життя” лісопарку у 20 столітті
“Погулянку” починають доглядати та відроджувати тільки з 1940 року – тоді радянська влада створила там міський парк. Ба більше, у 1939 році запланувала зробили парк культури, але Друга світова війна не дозволила реалізувати замисел.
Влада союзу встигла розчистити та впорядкувати парк, створити ставки вздовж центральної алеї.
До речі, на місці ресторації Яна Кляйна Радянський Союз у 1948 році збудував завод “Укрвино”, де до кінця 1990-х років виробляли серед іншого й популярний вермут “Квіти Погулянки”. Зараз на його місці закинуте та заросле хащами приміщення.
Під час німецької окупації парк не розвивали.
Радянський час: зебра, трамплін та склад у церкві
Починаючи з 1962 року, радянська влада згадує про “Погулянку” – розробляє проєкт лісопарку, який протягом наступних років реалізовує. У 1970 роках там почав діяти перший в Україні лижний трамплін зі штучним покриттям.
До речі, радянська влада на території “Погулянки” створила зоопарк, де жили навіть зебри.
У 1984 році територію “Погулянки” визнали об’єктом природно-заповідного фонду як ботанічну пам’ятку природи місцевого значення. У 1989 році радянська влада асфальтувала основну алею лісопарку, обклала камінням і бетоном ставки.
Хутір, церква та ставки: якою є сучасна “Погулянка”
Попри розбудову лісопарку, Радянський Союз перетворив на склад будівельних матеріалів храм, збудований в 1897 році як костел вірменських бенедиктинок на хуторі “Погулянки”. Наразі це церква Матері Божої Неустанної Помочі УГКЦ. У 1997 році її відреставрували, тож вона збереглась до наших днів.
Окрім церкви, на хуторі є дещо розвалений будинок та декілька сараїв. Побачити хутір можна, минувши Центр творчості та пройшовши так званою “Хресною дорогою” декілька хвилин вгору.
Радянська влада у 1984 році збудувала на “Погулянці” Палац піонерів, площа якого сягала 14,5 тисячі метрів квадратних. У 1991 році його перейменували на Центр творчості дітей та юнацтва Галичини, який досі вважається одним з найбільших центрів творчості для дітей на Заході України.
Біля Центру творчості дітей та юнацтва Галичини розміщене озеро, а також джерела з прохолодною питною водою.
До речі, через велику кількість джерел ще з 15 століття влада для водопостачання міста в основному використовувала водопровід з “Погулянки”. До наших днів збереглись рештки збудованого у 1839 році водозбірника.
На території “Погулянки” працює нинішній Ботанічний сад Львівського національного університету імені Івана Франка. Виник він ще у 1911 році на основі декоративного саду “Цетнерівка”, який купив виш.
До Другої світової війни там, окрім рослин, які ростуть у природних умовах, ще налічувався орієнтовно 851 вид іншої рослинності. Після війни відновлювати сад почали з 1944 року.
У 70-х роках там на унікальній ділянці з природною раритетною степовою рослинністю збудували оранжереї, в яких досі ростуть тропічні рослини.
Сучасна “Погулянка” – ніби земля на стику різних епох – тут є сучасні споруди та закинуті приміщення, доглянуті алеї та забуті стежки, Центр для дітей та старий храм. Тобто кожен знайде на “Погулянці” щось своє – таке, що буде близьке до його душі.
