Історія Стрийського парку, пам’ятки садово-паркового мистецтва національного значення, надзвичайно цікава і насамперед пов’язана з річницею повстання Тадеуша Костюшка та Галицькою крайовою виставкою 1894 року. Але нижня частина парку була розпланована ще раніше, а до того на цьому місці був ліс та… цвинтар, пише leopolis.name.
Стрийські хащі та Божа рілля
Частину території майбутнього парку займали «Стрийські хащі», а між сучасними вулицями Рутковича, Парковою та алеєю, що веде до будиночку садівника, розташовувалося старе кладовище. Казали, що воно існувало ще з ХVІІ століття, коли тут почали ховати жертв епідемій та людей, поховання яких було заборонене на освяченій землі коло церков: самогубців, нехрещених дітей, невисповіданих, злочинців…
«Ця околиця в давніх часах складалася з піщаних падм (дюн) і крутих ярів та долинок. В нижній частині… був колись цвинтар, закритий 1823 р. Жодного сліду з нього тепер не зосталося. Вище, на узгір’ї, стояв австрійський форт», — писав Іван Крип’якевич.
Офіційно цвинтар був створений 1783 року декретом імператора Йосифа ІІ для Стрийської дільниці Львова. За планом Бауера 1863 року, він поділявся на 7 частин, було два входи, як і зараз — з вулиці Паркової (тоді Пуласького) та Стрийської. Але «Божа рілля», як тоді називали цвинтарі, не відповідала жодним санітарно-епідеміологічним нормам, адже кладовище містилося на глинистому пагорбі, нахиленому в бік міста, ще й коло потічка Сорока, і без перспективи розширення. Таке незручне розташування досить швидко призвело до закриття і перенесення кладовища.
За ініціативи міського радника Станіслава Нємчиновського, який жив поруч, у другій половині ХІХ століття розпочали облаштовувати парк на місці старого Стрийського цвинтаря. Зайнялися цією важливою справою знамениті ландшафтні архітектори Кароль Бауер і Арнольд Рерінг. Геніальні вчитель та учень загалом створили до пів тисячі парків на території Галичини, в Західній Україні, Угорщині, Прусії і навіть у Відні. Бауер був нагороджений Золотим хрестом за закладання безлічі державних і приватних садів та парків на теренах Австро-Угорської імперії, він був цісарсько-королівським ботанічним працівником, інспектором міських плантацій.
Чи пам’ятає Львів Арнольда Рерінга?
На цій престижній посаді його змінив гідний наступник, талановитий учень Арнольд-Кароль Рерінг. Народився він у Дроговижі коло Миколаєва, де пізніше викладав у Благодійному інституті для сиріт та убогих графа Станіслава Скарбека. За іншою версією, великий садівник з’явився на світ у Львові 1840 року в родині Антонія Рерінга — інженера міського магістрату. У 12 років хлопчик втратив батька, і його вихованням займався дядько Літинський. Арнольд закінчив у Відні технічну школу і став помічником свого вчителя Бауера, також завідував міським розсадником.
Він уклав підручник «Садівництво», був нагороджений 1883 року похвальним листом, об’їздив усю Європу, оглядаючи парки та набираючись досвіду. У Львові завдяки Рерінгу були створені та впорядковані дендрарій Лісотехнічного університету, Личаківський парк, проспект Свободи, сквер на площі Святого Юрія, парк І. Франка, площі Міцкевича та Галицька… Останнім виплеканим Рерінгом об’єктом став парк «Залізна Вода» коло його дому, також по сусідству була городньо-садівнича школа Рерінга, на місці якої тепер сучасний житловий комплекс…
Арнольд Рерінг 1863 року зустрів свою долю і одружився з Зузанною Кузьмінською, вони жили в садибі дружини на сучасній вулиці Стуса, яка, до речі, досі збереглася. Зузанна займалася благодійністю, була вірною подругою та помічницею і народила Арнольдові п’ятеро дітей. Мабуть, в їхній родині існувала традиція називати дітей на одну літеру, адже Рерінги мали Антоніну та Альбіну, що народилися 1870 року, мабуть, сестри були близнючками, а ще Адама (1872–1917), Адольфа (1875–1919) та Арнольда (1878–1909).
Трагічна історія сталася 8 серпня 1888 року, коли наречений Альбіни, залізничний урядник з Дембиці Володимир Штайбер несподівано застрелився в альтанці у саду Рерінгів. Навколо цього самогубства блукало багато пліток, одні казали, що 22-річний хлопець вкоротив собі віку через борги, які навісив на нього батько — власник аптеки, хоча Рерінг готовий був покрити половину боргу. А мати Штайбера звинувачувала в усьому 17-річну наречену, яка виявилася несерйозною. Батько потім писав у пресі, що «не поклав на рахунок сина жодного крейцера боргу, навпаки, допомагав йому, наскільки мав можливість»… Натомість Володимир «щотижня їздив до Львова, аби продовжувати коштовне семирічне знайомство», яке й стало причиною його трагічної і загадкової смерті…
Щодо самого Арнольда Рерінга, його сімейне життя було довгим і щасливим, у лютому 1913 року вони з дружиною відсвяткували золоте весілля. А через місяць славетного садівника не стало… Львівські газети писали, що «Львів буде пам’ятати заслуги померлого Арнольда Рерінга», втім, на жаль, це не так: у Львові з 1947 року більше немає вулиці Рерінга, вона тепер Євгена Дзиндри, садиба творця львівських парків занепадає, клумба, урочисто відновлена 2016 року на площі Міцкевича за 280 тисяч гривень, захаращена… І лише коло джерела в Стрийському парку ще видніється табличка з написом «Pamięci Arnolda Röhringa. Twórcy ogrodów lwowskich», але й вона вже напівстерта…
Творіння славетного Арнольда
Невтомний садівник понад пів життя присвятив упорядкуванню Стрийського парку. Рерінг розпланував його в пейзажному стилі, використавши і зберігши всі особливості ландшафту. 1887 року на місці колишнього цвинтаря і прилеглих пагорбах закипіла робота. На території парку висадили 40 тисяч дерев, серед яких було багато екзотів: «червоні й яворові клени, каштани, вільхи, берези, плакучі буки, дуби, платани, акації, липи, сосни різних видів, смереки, ялівець, тиси, модрини, американські сосни й різні кущі» — писав Міхал Ковальчук в середині 1890-х років. Звісно, за півтора століття все дуже змінилося, проте, основні елементи залишилися такими ж, що запланував Рерінг.
Композиційною віссю парку стала глибока долина, де був створений мальовничий ставок з лебедями. Кажуть, що в австрійські часи щоосені оголошували аукціони на право вилову з нього коропів, яких відвідувачі відгодовували до величезних розмірів. А траву з паркових газонів сушили на сіно для магістратських коней. Що поробиш, львів’яни завжди були практичними.
Втім, одного разу ставок ледь не знищили після того, як на його дні після зими знайшли тіло 19-річної Ізабелли. Львівська преса писала, що треба «негайно позбутися тої маляристичної баюри», але, на щастя, ставок зберегли. Зрештою, набагато більше потопельників було у Пелчинському ставі, а в Стрийському парку і без того багато хто стрілявся, вішався чи іншим способом покидав цей світ. Дерева Стрийського парку бережуть безліч моторошних і таємничих історій…
Партер Стрийського парку
Таємниці зустрічають відвідувачів уже на вході до парку: адже мало кому відомо, що колони арки, створеної 1952 року архітектором Г. Швецько-Вінецьким, насправді походять з вівтаря колишнього Костелу сакраменток на вулиці Тершаковців. А раніше на цьому місці стояла стрільчаста неоготична арка.
Перед аркою навесні милує око стара магнолія кобус, яких досить багато у парку, а от рожевоцвітної магнолії Суланжа немає жодної. Магнолія — це найдавніша в світі квіткова рослина епохи мезозою, яка з’явилася навіть раніше за бджіл! Деяким знайденим примірникам понад 95 мільйонів років. Першу магнолію завезли з Америки до Європи на межі ХVII–XVIII століть. З магнолії видобувають цінну ефірну олію. А ще вона має унікальну особливість — всередині квітки температура повітря на декілька градусів вища, ніж температура навколишнього середовища.
Якщо порівняти парк з театром, то арка — як гардероб, а одразу після входу розпочинається партер. Там росте махровий глід, що навесні вкривається ніжним цвітом, а восени — яскраво-червоними ягодами.
А от праворуч на схилі ще кілька років тому росло дерево, якого ніколи не було ні в Стрийському парку, ні навіть в численних ботанічних садах Львова. Це був ліквідамбар смолоносний — надзвичайно цікавий вид, який почав з’являтися останніми роками на вулицях Львова. Його висадили разом з іншими видами 2021 року після того, як буревії пошкодили дві сотні дерев у парку. Це американське дерево приваблює усім: гарне різьблене листя, схоже на кленове, що восени стає дуже яскравим і змінює колір упродовж осені 5 разів — від багряного й помаранчевого до фіолетового та коричневого, плоди, схожі на симпатичних колючих їжачків, оригінальний стовбур, який в разі пошкодження сам себе зарубцьовує речовиною, що називається «стиракс», набуваючи чудернацьких форм. Стиракс використовують у парфумерії, а ацтеки застосовували як ліки і курили в суміші з тютюном при дворі імператорів. За цю ароматну смолу ліквідамбар ще називають амбровим деревом. На жаль, тут його більше не побачимо, зате він росте в студентському містечку УКУ нагорі парку.
Схили парку навесні вкриваються цвітом різнокольорових кущів дієрвіл, дейцій та форзицій. У партері ростуть також пірамідальні дуби з гілками, простягнутими в небо, наче руки, а ще знаменита Шевченкова верба, вирощена з гілочки, яку 1961 року привезла делегація українських письменників з Казахстану, де її посадив на засланні наш Кобзар.
Лілея, небесне дерево та старезні ясени
Кілька днів тому, на жаль, помер знаменитий скульптор Ярослав Мотика, який створив не менш знамениту фігуру «Лілея» посеред ставка. Вавилонські верби, що схилилися над водою, мабуть, ще пам’ятають, як Мотика, очікуючи на захист дипломної роботи, цілу ніч сторожив своє творіння і навіть намагався спати на їхніх гілках… Так-так, наша «Лілея» — це його дипломна робота 1966 року. Як оголену жінку вдалося в радянські часи встановити посеред ставу — це окрема історія. Тут неабияку роль відіграв головний художник міста Ярослав Новаківський, син славетного Олекси Новаківського. Саме завдяки йому витвір Ярослава Мотики вже понад пів століття прикрашає став, а декілька років тому за участю автора скульптуру відновили та очистили.
Ліворуч від ставу коло алеї росте одна з найстаріших у Львові катальп бігнонієподібних, яку ще називають «деревом щастя», «деревом мавп і слонів», «сигарним деревом», «макаронним деревом»… Ну, зрозуміло, дерево щастя — завдяки серцеподібним величезним листкам, сигарне і макаронне — через довжелезні плоди-стручки, а от чому дерево мавп і слонів? Адже катальпа походить з Америки, де слонів зроду-віку не було!
Є така цікава легенда про те, що колись мавпи воювали зі слонами. Мавпи вішали на деревах слонячі вуха, а слони розвішували мавпячі хвости. Потім Будда їх примирив і створив дерево, на якому є і слонячі вуха — листки, і мавпячі хвости — стручки. А ще, виявляється, катальпи не такі прості, колись один з видів переселився з Карибських островів… аж до Азії! Тож її родичі до слонів відношення таки мають! А ще катальпу називають «небесним деревом», тому що листки виділяють їдку речовину, яка перешкоджає росту інших рослин. Таким чином, за периметром крони утворюється своєрідне коло, схоже на німб, звідки й назва. А для чого ж катальпа виділяє цей сік? Для захисту! У такий спосіб дерево приваблює мурах, які знищують гусінь катальпового бражника — єдиного свого природного ворога.
Катальпа також стійка до гниття, забруднення повітря, вихлопних газів, що робить її ідеальним деревом для міста. А її великі біло-фіолетові поцятковані квіти у червні розливають навколо надзвичайні пахощі. Ось таке воно незвичайне, наше дерево щастя!
Поряд, через алею, за парканом над озером росте старезний ясен, а ще один — з протилежного боку ставу, що привертає увагу величезним переплетеним і дуже атмосферним корінням. Цей красень точно пам’ятає ще давній цвинтар…
Далі буде…
