Мабуть, кожен львів’янин, будучи студентом, не раз проводив посиденьки в парку імені Івана Франка. Один з найстаріших та найгарніших парків міста розташувався в самісінькому серці міста і завжди приваблював увагу його мешканців, туристів та навіть підприємців, розповідає сайт leopolis.name.
Які таємниці береже головний центральний парк Львова і яким він був кілька століть тому – читайте у матеріалі нижче.
Як з’явився парк?
Історія парку бере свій початок з кінця шістнадцятого століття, коли мальовнича територія міських ланів припала до душі багатій місцевій родині Шольц-Вольфовичів. В результаті, самі лани стали власністю заможної родини, а Ян Шольц-Вольфович вирішив саме на цій території облаштувати свій сад, якому судилося перетворитися з роками в один з найулюбленіших парків львів’ян.
Продовжував справу з благоустрою саду зять Яна Шольца-Вольфовича Антоніо Масарі, він же – власник однієї з кам’яниць на площі Ринок. Будучи венеціанцем, Масарі взявся переоблаштовувати парк в італійському стилі. Він “розбив” територію парку на тераси, а тоді подарував його місту, аби насолоджуватися прогулянками там міг кожен львів’янин.
Парк у власності єзуїтів
Через деякий час, у 1614-му році, парк передали у тимчасове користування монахам-єзуїтам. Монаший орден на той час розпочав будівництво монастиря та костелу у Львові, тому їм потрібно було забезпечувати будівництво відповідними ресурсами. Тому територія парку їм знадобилася для облаштування цегельні.
Ще з часом підприємливі єзуїти створили у парку пивоварню та частину земель віддали в оренду селянам, звівши тут для них корчму. Звісно, це все відбувалося не впродовж року, тож користувалися благами парку єзуїти протягом майже 160-ти років, доти, доки прихід австрійської влади повністю не заборонив діяльність монашого ордену. Відомо також, що за єзуїтів парк отримав свою першу назву – “Єзуїтський сад”. Підтвердження цьому можна побачити на старих картах нашого міста чи в архівних документах.
Згадавши про єзуїтський орден, не можна не розповісти про його нелегку долю. Сімнадцяте століття для монахів і для самого парку стало часом тяжких випробувань – 1655-го парку біля міста стояла московська артилерія, Хмельницький взяв Львів в облогу. Ще через кілька років, у 1672-му, сад припав до вподоби турецьким військам. Проте доля була прихильною до парку, тому суттєвої шкоди військові перепалки йому не принесли.
Парк за австрійської влади
Коли австріяки заборонили діяльність ордену і до влади прийшов цісар Йосиф ІІ, парк знову перейшов у власність міста, забравши частину землі для австрійського уряду.
Прикрими виявилися роки, коли парк знову був у користуванні містян. Вочевидь, не надто цінувалося цінне надбання в самісінькому серці Львова, належного догляду у парку в ті роки не було, тож він досить швидко заріс чагарниками і здичавів. Якби так продовжувалося і далі, навряд би вдалося зберегти парк до наших днів, тож влада зробила рішучий крок – віддала “Єзуїтський сад” у власність місцевого підприємця Івана Гехти.
Підприємець взявся за благоустрій території, здійснив його реконструкцію. Будучи фанатом французького класицизму, взявся переоблаштовувати його на французький лад, паралельно мізкуючи, як би перетворити сад у прибутковий. Так, зусиллями Гехти у “Єзуїтському саду” з’явилася легендарна альтанка, яка стоїть до наших днів у самісінькому центрі парку. Її дослідники датують 1817-м роком (деякі дані свідчать, що альтанка з’явилася у 1835-му році).
Ентузіаст-підприємець створив на території парку ресторан, облаштував басейн, всіляко заохочуючи до відвідин саду.
Ще один цікавий факт, пов’язаний з періодом керівництва Гехти у парку: його зусиллями було споруджене казино, назване на честь його засновника. У сучасному Львові на місці казино споруджено Головний корпус Франкового вишу. Оточували казино неймовірної краси партерні сади з пишними квітковими композиціями, обов’язково доглянутими кущами, стриженими деревами тощо.
Наступні власники та подальша доля парку
На жаль, наступні власники, яких після Гехти було ще кілька, не володіли й половиною завзятості та ентузіазму підприємця. Додавали проблем регулярні підтоплення нижньої частини саду, з якими не могли (або й не хотіли) боротися наступні власники парку. Це призвело до часткового занепаду та заболочення території.
Тільки у 50-х роках дев’ятнадцятого століття, спостерігаючи поступовий занепад мальовничої території, місцева влада повернула парк знову у користування міста. 1855-го року було затверджено план реконструкції колишнього “Єзуїтського саду”.
І знову – новий стиль було втілено у парку, цього разу його реконструювали у англійському стилі. Практично такий стиль і зберігся тут до наших днів. Змінилася і назва парку – тепер він носив звання Міського саду.
Коли з’явилася будівля Галицького сейму, впорядкували нижню терасу парку, облаштували новий центральний вхід на територію навпроти будівлі. З’явилося у той період в саду чимало скульптур видатних львів’ян.
Парк у період воєн
У буревісний 1918-й рік парк став територією ведення бойових дій між поляками та українцями. Після своєї перемоги поляки перейменували сад на парк імені Костюшка, проте ніякого розвитку для цієї території поляки не принесли.
У період Другої світової війни студенти викопали на території парку бомбосховище, аби рятуватися від німецьких атак. Потім уже звели тут бомбосховище німці, щоб ховатися від атак радянських військ. Обидва сховища збереглися до наших днів, проте у дуже занедбаному стані.
Німці, окрім бомбосховища, облаштували тут також кінотеатр “Парк”, який проіснував тут до кінця 80-х років. Потім будівлю знесли через аварійність, проте за самим кінотеатром ностальгії львів’яни не мають – кажуть, він був непривітним і “сірим”.
Ось такою є історія улюбленого місця сучасників, особливо студентів, які частенько тут організовують посиденьки або ж перші романтичні побачення.
