Містечко Стебник Дрогобицького району – це велика соляна індустрія з багатою історичною спадщиною. У середині XVI століття тут з’явилася перша соляна копальня «Шиб Лісовий», тоді ж мешканці почали копати власні криниці вручну. А вже у 1843 році, за часів Австро-Угорщини, тут заклали два шахтні стовбури – «Кюбек» і «Ляриш». На освячення будівництва прибув сам цісар Франц-Йосиф І. Згодом «Ляриш» отримав роль аварійно-вентиляційного стовбура, а от «Кюбек» запрацював на повну, пише leopolis.name.
Помістилася б Ейфелева вежа
«Кюбек» назвали на честь австрійського політика Карла Фрідріха фон Кюбека. Спочатку глибина шахти сягала 221 метр, а остаточна її глибина – 340 метрів. Для розуміння: висота Ейфелевої вежі – 300 м, тож вона легко помістилася б у шахті.
Води річки Солониці потрапляли по трубах у гірничі видобутки, там розчиняли сіль і перетворювали її на ропу – насичений соляний розчин. Кількість ропи певною мірою залежала від кількості опадів. Цей розчин до солеварні «Саліна» піднімали спершу завдяки кінній тязі, а потім за допомогою парової машини. По обидва боки від центральної споруди стояли чани, у яких на дровах випаровували ропу. Після цього сіль пресували у металеві форми, які потім випікали в печі. Виробництво кухонної солі сягало 50 тисяч тонн на рік.
У XIX столітті австрійська влада монополізувала право видобувати сіль. Місцеві жителі через великі штрафи боялися самостійно займатися цим промислом, хоч і раніше могли мати свої невеличкі копальні.
Перехід із кухонної на калійну сіль
У 1873 році інженер Едуард Віндакевич надіслав пробу стебницької руди до берлінської лабораторії. Аналіз підтвердив наявність калійно-магнієвих солей, які використовують як мінеральне добриво в сільському господарстві. Саме з цього часу у Стебнику все менше видобували сіль кухонну й все більше розвивався видобуток солі калійної.
Польська влада після захоплення Галичини встановила контроль над солеварнею «Саліною» та шахтами. Поляки провели до складських приміщень залізничну колію, до копалень – електричний струм від електростанції Борислава, запустили також невелику збагачувальну фабрику.
До місцевого населення, а отже, й робітників, польська влада ставилася без жодної лояльності, тож стебничани ще довго згадували й хотіли повернути «бабцю Австрію».
А потім Стебник потрапив у руки Радянського Союзу. Тоді калійна сіль набула ще більшого значення, мінеральні добрива робили стахановськими темпами – 4 млн тонн щороку, однак на новому руднику під номером 2.
А от «Кюбек» найбільш продуктивною була в 1960 році, тоді добули 600 тисяч тонн руди, а вже через 6 років шахта припинила основну діяльність та стала лише допоміжним вентиляційним каналом.
Як розвивався Стебник далі?
Незабаром після закриття «Кюбека» гірнича промисловість Стебника пішла на спад через безупинну експлуатацію, халатність радянського керівництва та організаційні прорахунки. Утворилися порожнини, які почали закладати лише в 1978 році, однак гігантські пустоти під містом все одно залишилися. Все це чітко продемонструвало недоліки радянських технологій.
У 2003 році у підземні шахтові виробки витекла вода з озера, а у 2017-му поблизу Трускавця утворилося провалля завглибшки 50 метрів, у межах Рудника № 2. У 2020-му там утворилося ще одне провалля завглибшки 100 метрів. Водночас закинуті шахта «Кюбек» та будівля солеварні «Саліна» залишилися в задовільному стані.
Працівники гірничорятувальної служби міста встановили у приміщенні гірничорятувального взводу музей. Там можна побачити першу каску гірничого рятувальника, різні види обладнання, апарат зв’язку шахти та інші експонати.
