Там, де проходить східноєвропейський вододіл, у південних передмістях Львова, беруть початок річки Зубра та Щирка. Колись енергія річкових вод використовувалася як рушійна сила. Ще в часи неоліту в долинах річок поселенці займалися хліборобством, зокрема, в селі Пасіки-Зубрицькі поблизу Львова археологи виявили жорна для помолу зерна. Із часом жорна почали обертати за допомогою волів чи коней, а вже на початку XIV століття з’явилися водяні млини.
Млини розміщували на річці чи потоці, де можна було звести греблю. Колесо закріплювали на горизонтально встановленому валі. Коли воно оберталося, то обертався й вал, який приводив у рух механізм помолу зерна. У гірських чи підгірських районах млини будували на деякій віддалі від русла річки, щоби їх не знищила повінь, а до водяного колеса воду з річки підводили по спеціальному каналу, що називався млинівкою.
Самі млини поділялися на ті, що мали воду цілий рік, і ті, що мололи тільки навесні. Млини могли мати одне або більше коліс. Завдяки млинарству власники маєтків чи монастирів мали можливість отримувати прибутки. Зазвичай біля млинів поселялися люди, там вимощували дороги та укріплювали греблі, пише leopolis.name.
Млин у Щирці
Смт Щирець раніше було містом. У 1397 році державний діяч Ян Тарновський видав документ, який дозволив заступнику львівського старости Мацею заснувати на 100 ланах землі місто Щирець. За це Тарновський захотів половину грошових чиншів, які мешканці отримуватимуть від млинарства.
У 1469 році Щирець згадувався в документах як королівський маєток. Відповідно до збережених судових записок, власники млина постійно змінювалися, як і ті, хто отримував з нього прибуток. У червні 1530 року Сигізмунд І дозволив отримувати третю частину заробітку від млинарства Томашеві Дякові. А вже в серпні наступного року цю частину заробітку отримав мірошник Манук.
У березні 1532 року король Сигізмунд І закликав свого повіреного Оттона з Ходча, щоби той не дозволяв війтові щирецькому Станіславу Пуршніцькому копати рибний став, якщо це завдасть шкоди полям. Однак справу вирішили на користь війта, вже 4 вересня того ж року король наказав жителям Щирця виконувати роботи біля королівського рибного ставу.
У ставках розводили рибу, яку під час приготування солили за кращими візантійськими та італійськими рецептами. Ця риба мала величезний попит, її експортували до великих європейських міст.
Після смерті Сигізмунда І шляхтич Петро Боратинський приєднав став та млин до війтівства з усіма пожитками. Молоти зерно на панських млинах примушували селян. Так само їхню працю використовували під час будівництва нових водяних млинів. У випадку спустошення ставу чи зруйнування греблі міщани або передміщани зобов’язані були вислати робітників до греблі. Війт щирецький мав право спускати став та виловлювати в ньому рибу, коли заманеться.
Млин у Красові
Відповідно до волоського права, королівські грамоти на спадкове володіння князівствами видавалися за умови ведення військової служби цілими родинами, за це також давалося право створювати в селі шинок чи млин.
У лютому 1578 року польський король Стефан Баторій видав у Варшаві указ, що дозволив Іваськові Бібрецькому закласти осаду поблизу Красова. У липні король дав дозвіл поставити млин.
Млинарство було чи не основним джерелом доходу, тож втрата млинів під час татарських набігів завдавала удару для власників чи орендарів млинів. Дохід був непоганим, тож після їх руйнації відразу ж бралися за відновлення. Вже у 1628 році красівський млин знову запрацював, хоч і обсяги продукції значно зменшилися.
У другій половині XVIII століття за наказом цісаря Йосифа II у Галичину прибули німецькі поселенці. Вони розселилися біля старих українських чи польських сіл, де утворили свою громаду. На землях села Красів вони обрали для поселення територію в долині річки Зубра й назвали поселення Райхенбах.
У червні 1798 року губернатори видали декрет, відповідно до якого права на млин отримали місцеві ченці. Однак німецькі колоністи мали намір позбавити монастир цього права, чого їм не вдалося. Монастир отримав необмежене право молоти тут збіжжя.
Цікаво, що навпроти млина, над ставом, стояв на високому підмурівку великий будинок, до нього можна було зайняти по високих кам’яних сходах із залізним поруччям. У мурованій половині будинку мешкав шинкар, а дерев’яна частина слугувала місцем збору громади.
Млин у Солонці
Перша згадка про Солонку як королівське село датується 1471 роком, до цього часу на місці села стояло оборонне городище. У грудні 1440 року руський староста дозволив Станіславові із Суходолу, синові млинаря Бартоша, збудувати млин на річці Острожанка – сучасному Солонецькому потічку, який впадає у річку Щирка.
Млин у Поршні
У вересні 1661 року комірний перемишльської землі Ян Мястковський передав Станіславові Любіковському свої права на землю в королівському селі Поршна. Керівництво місцевого управління складалося з п’яти селян, вони мали свій окремий млин на річці Щирка, а ще став.
Млини у Вовкові та Кугаєві
У квітні 1483 року у Львові уклали угоду про продаж львівським земним суддею Гунтером трьох ставків у селах Вовків і Кугаїв за 50 гривень. Власниками ставків мали стати львівські міщани Григорій Кичула та Іван Білий. Вони сплатили 30 гривень від вказаної суми, а ще 10 гривень мали сплатити на День Святої Трійці та ще 10 – на День святого Михайла.
Млин у Загір’ї
Саломон Гершман у 1882 році отримав в оренду на 3 роки млин в селі Загір’я. Протягом перших двох років він повинен був сплатити оренду в розмірі 400 золотих ринських, а на третій рік – 450 золотих ринських.
Відповідно до укладеної угоди, монастир зобов’язався передати в оренду млин, а крім того, полагодити другий камінь з валами, щоби млин міг безперервно працювати. Однак ці зобов’язання так і не виконали. До цього причетним був млинар Рибій із Вовкова. Він навмисне затримував запуск млина, відбираючи у Саломона спосіб заробляти, а отже, і сплачувати орендний чинш.
До слова, млини були не лише в передмісті, а й у самому Львові. У 2021 році у місті знайшли рештки середньовічного млина часів князівства Лева Даниловича. Його Лев подарував першому війту міста Бертольду Штехеру у XIII столітті. Сам Бертольд Штехер – німець за походженням, він приїхав до Львова на запрошення князя. Він співзаснував костел Марії Сніжної.
Кладку від млина виявили в підвалі будинку на розі вулиць Замарстинівська та Хімічна. Кладка кам’яна, цеглу використовували лише для додаткового підпору через просідання склепіння. До 1930 року Замарстинів був селом, а межа між ним та Львовом проходила по вулиці Хімічній. Колись у цій ділянці Львова було багато млинів, оскільки протікала Полтва, на її притоках будували промислові споруди. Однак знайдений млин – найдавніший з усіх зафіксованих в історичних джерелах. Раніше помилково вважали, що цей млин розташовувався у Винниках.
Знайдений млин існував під різними назвами до початку XX століття. На місці млина з 1902 року працювала пекарня-млин банкіра та фінансиста Натана Маєра, яку потім Генрик Блюменфельд переобладнав під лакофарбове підприємство. Після Другої світової війни воно отримало назву Львівський лакофарбовий завод.
