Середньовічний Львів розташовувався на березі Полтви, а зі всіх боків його оточували болота, тому спостерігався брак питної води. Разом із розширенням міста, ще більше зростала потреба у воді для пиття та технологічних потреб. Це змусило львів’ян шукати способи вирішення проблеми. Як вони це робили, читайте далі на leopolis.name.
Колодязі, бочки та будівництво водогону
Перші колодязі у Львові з’явилися ще в часи Галицько-Волинського князівства. Щоби набрати там води, мешканці повинні були сплатити податок. Водопроводи були проведені хіба що до будинків повноправних громадян (римо-католиків, які мали у власності нерухомість). Доступ для всіх інших жителів був обмежений: вірменам із їхніми садами, євреям, духовенству та навіть шляхті, якщо вона не платила податків.
Плата за воду була доволі високою, якщо ж користувач відмовлявся сплачувати її, то водовід просто перетинали. Так сталося, зокрема, у 1745 році. Після того, як підвищили ціну за воду, єврейська громада відмовилася від оплати. Тоді перерізали водопровід до криниці, що була єдиною на єврейський квартал. Замучені від спраги євреї приходили до криниці на площі Ринок, однак їх не хотіли впускати християни. Декого тоді навіть ув’язнили.
По місту воду розвозили в бочках аж до XV століття, однак це дорого коштувало й така вода не відповідала санітарним вимогам: її набирали в оборонних ровах, де розводили рибу.
На початку XV століття населення Львова вже становило 5 тисяч осіб, вода з передмістя була непридатною для вживання, тому й вирішили будувати водогін (водопровід), хоч і це складна й дороговартісна справа. В історичних документах він вперше згадується у 1407 році.
Львівський будівничий німецького походження Петро Штехер розробив план розбудови водозбірників і водопроводів. Найімовірніше, перший великий водогін пролягав на вулиці «На рурах» (Левицького). Труби водопроводу зробили із соснових колод завдовжки до 2 м, а діаметр сягав приблизно 50 см. У таких трубах висвердлювали канал, куди забивали муфти із заліза, щоби з’єднати дерев’яні труби в герметичну водогінну нитку.
Роботи, пов’язані з прокладанням водопроводів, тримали в суворому засекреченні, однак у листопаді 1648 року військо Хмельницького змогло перетяти львівські водопроводи, що завдало львів’янам великої шкоди. Львівський писар Самійло Кушевич писав, що місця розміщення труб козакам показали люди грецької віри, які проживали у Краківському передмісті. Зневоднення міста підштовхнуло магістрат піти на переговори з полководцем.
Існує також легенда, що монахи-бернардини під час облоги міста гетьманом вбивали тих, кого підозрювали у зраді, а їхні тіла кидали в криницю, що біля бернардинського монастиря.
На початку ХVІІ століття в місті створили спеціальну службу, аби вона здійснювала нагляд за водорозподілом, оскільки від львів’ян надходило багато скарг на рурмістрів, тобто головних наглядачів за розподілом води. Вони часто дозволяли підпільне проведення води, а ще спеціально перекривали воду до приміщень, де варили пиво чи мед, аби отримати хабарі. Зневоднювали рурмістри також сади для риби – ледь не основний засіб для ведення торгівлі. Однак створення служби нагляду не покращило ситуацію, а лише створило нові умови для хабарництва.
Поступово мережа водопроводів розширювалася. У XVII столітті надходила вода з Кульпаркова, Стрийського парку та парку «Залізна вода».
Водойми в центрі міста
У східній частині центральної площі Львова розміщувалась водойма «Мелюзина», що виконувала функцію водорозподільчого пункту, до якого збігалася вода з водопроводів Венглінського джерела. Назвали водойму на честь бронзової статуї німфи Мелюзини, яка стояла посередині неї. До водойми були прокладені водопроводи, по дерев’яних трубах вода потрапляла в будинки.
У 1697 році в південно-західній частині площі зробили ще одну водойму під назвою «Нептун». Її назвали також на честь статуї, що прикрашала водойму.
А третю водойму на площі Ринок спорудили в 1744 році, цього разу – у південно-східній частині. Водою з цих трьох пунктів могли користуватися тільки ті, хто оплатив проведення водогону до свого дому. У ХVІІІ столітті таких будинків налічувалося 86. Решта львів’ян продовжувала вживати воду з місцевих криниць, через що часто ставалися епідемії.
Фонтани-криниці
На початку XIX століття на кожному куті площі Ринок спорудили по фонтану. Для двох із них, зокрема для фонтанів «Нептун» і «Діана», були використані вже наявні водойми.
Під час їх будівництва використовували бруківку, сам фонтан розміщували в центрі зірки, яку викладали з червоного й чорного каменю. У восьмигранній чаші ставили статую якогось персонажа з міфології античного періоду. За словами мистецтвознавця Юрія Бірюльова, самі статуї могли спорудити в 1810–1814 роках, а встановили їх перед урочистими заходами, організованими на честь повернення Франца I до Відня.
Самі фонтани – це не фонтани в прямому сенсі слова, а криниці, з яких витікає вода двома струменями. Колись торговці мили в них фрукти чи зелень, які потім продавали на ринку.
Цікаво, що на початку ХІХ століття античні статуї спричинили сутички між українською громадою та владою міста. Справа в тому, що магістрат Львова хотів заборонити проводити на площі йорданське водоосвячення, бо побоювався, що це призведе до руйнування статуй. Та все ж традиційне святкування відбулося, попри побоювання магістрату.
Розширення водогону
Система водопостачання в той час була гравітаційною. Складалася вона з водозаборів, водогонів, водозбірників і водопровідної мережі. По самопливних водогонах під дією сил земного тяжіння вода прибувала до міських збірників води.
Водогінну систему постійно розбудовували. У 1411 році створили 250 нових труб. Через 2 роки від водогону спорудили 100 відгалужень. У 1471 році відкрили три нові водозбірники на площі Ринок. У 1532 році вже проклали 504 труб. Вода до Львова надходила з Личаківських пагорбів, а ще Кульпарківської гори й околиць Погулянки.
У 1889 році львівський магістрат доручив австрійському інженеру Смерку втілити проєкт водопостачання міста, відповідно до якого вода мала подаватися механічно з басейну річки Верещиця. Водопровід відкрили в березні 1901 року. Водозабірні споруди розмістили за 29 км на захід від Львова, у селі Воля-Добростанська. Згодом спорудили ще нові водозабори, аби збільшити продуктивність, зокрема, їх збудували в селищі Шкло та біля села Великополе.
У травні 1945 року в місті провели наукову конференцію, на якій зрозуміли, що є потреба у складанні водного балансу міста та потреба в пошуку нових джерел води. Однак ідея впродовж кількох років так і залишалася на папері.
У 1958 році воду подавали не цілодобово до загальної міської мережі, а лише в окремі райони за графіком. У 1960–1964 роках спроєктували ще два водозабори в селах Зарудці та Мокротин. У 1966 році вже експлуатували 7 водозаборів.
До 1974 року населення південного району міста зросло настільки, що в цю частину міста довелося завозити воду. Це сталося через те, що під час побудови житлових масивів проєктанти не звернули увагу на відсутність мереж водопроводу та каналізації.
