До появи автотранспорту та удосконалення залізниці товари перевозили з однієї країни в іншу насамперед по воді. Транспортувати вантаж кораблями було значно простіше, ніж перевозити його по суходолу. Якщо на віз, запряжений конем, поміщалася приблизно тонна вантажу, то на кінну баржу можна було помістити десятки тонн. Через це в європейських містах активно будували водні канали. Та небагато хто знає, що на межі XIX–XX століть у Львова були також усі шанси стати містом із портами, пише leopolis.name.
Львів як центр торгівлі
Місто Лева завжди було в центрі торгівлі: через нього проходили важливі торговельні шляхи, зокрема ті, що вели до Чорного й Балтійського морів. Товари доставляли морем, іноді ще річками, проте найчастіше – караванами по суходолу. Таке транспортування займало багато часу, багато коштувало й до того ж було небезпечним.
Купець Мартин Ґруневеґ писав у описі Львова, що хоч місто було далеко від моря, але тут царював портовий дух: у середмісті часто можна було зустріти турків, італійців, греків, одягнених по-морському, тому, здавалося, ніби за львівською брамою заховався порт.
Перший вітер надії
Колись не було технологічних засобів, які дозволили би побудувати у Львові водний канал. Проте в 1869 році відкрили відомий Суецький канал, що з’єднав Чорне та Середземне моря; у 1893 році відкрили Коринфський канал, що з’єднав Іонічне та Егейське моря; а ще через 2 роки – між Північним та Балтійським морями проклали Кільський канал, тоді з’явилася надія створити канал і у Львові.
Планували з’єднати Чорне та Балтійське моря. Цю ідею висунуло Міністерство транспорту імперії Габсбургів. Відділ гідростатики при цьому міністерстві почав досліджувати та розробляти проєкти водних каналів. Значна частина товарів мала би проходити саме через галицькі землі. У «Технічному часописі» у 1901–2 роках опублікували статті, присвячені цим проєктам.
На початку ХХ століття провели конгрес у Відні щодо будівництва водних шляхів. Планувалося будівництво каналу від Вісли до Дністра, а відгалуження – до Львова та Бродів. Це могло мати не тільки економічну вигоду, а й виконувати стратегічне значення в разі війни проти російської імперії. Ситуація неможлива, але якщо ж би воєнних дій не передбачалося, то канал би продовжили через річки Стир і Прип’ять аж до Чорного моря.
У червні 1901 року австрійський парламент ухвалив закон про спорудження каналів від Дунаю до Одри чи Влтави, від Дунаю-Одри до Ельби, а також від Одри до Дністра. Їх мали розпочати упродовж двадцяти років завдяки урядовим облігаціям. 11 червня сейм Галичини вирішив підтримати проєкт і профінансувати 1/8 кошторису. Тоді сейм звернувся до уряду у Відні, щоби попросити залучати до будівництва каналів галичан. Заради цього навіть планували розширити Політехнічну школу, аби мати достатньо фахівців-інженерів водного господарства.
Гідротехнічне бюро австрійського міністерства транспорту створило проєкт траси каналів для Галичини, зокрема, від села Грушева (Яворівський район) до Кракова. Розглядали 2 варіанти такого шляху: каналами річок Вісли і Сяну або ж штучним каналом від передмість Кракова й аж до Сяну.
Шлях від Дністра до Сяну мав брати свій початок десь між селом Михайлівкою та Грабівцями, доходити до Судової Вишні, повертати до міста Рудки, пролягати через долину Дністра та річку Стрий. А вже далі він мав проходити своєю природною течією. На такому каналі збудували би 6 портів. По каналу могли проходити 18 пар кораблів, тоннаж яких – 700 тонн. На реалізацію проєкту потрібно було майже 37 мільйонів австрійських корон.
Коротший канал
Воєнне міністерство Австро-Угорщини вирішило розробити більш короткий шлях від Дністра до Сяну, він мав би починатися в Перемишлі, проходити через Медику, Мостиська, Судову Вишню, а тоді вже доходити до Дністра. Десь від Судової Вишні повинне було бути відгалуження до Львова та Бродів.
Канал мав пролягати паралельно із залізничною колією. На 47-му кілометрі канал перетинався б із Головним європейським вододілом. Вододіл якраз-таки умовно розділяє Європу на північну частину й південну, де річки розходяться в різні сторони: річка Полтва впадає в Балтійське море, а Зубра – у Чорне. Європейський вододіл бере початок у Іспанії та закінчується в росії, проходячи безпосередньо через південну частину Львова. На шляху передбачалося 9 портів і 30 шлюзів. Будівництво такого каналу коштувало б майже 70 мільйонів корон (для порівняння: доходи львівського бюджету в 1910-му становили 7,6 мільйонів корон, а все майно громади міста коштувало приблизно 85 корон).
Альтернативні траси каналу
На шляху втілення проєкту в життя виникло багато проблем. Зокрема, незрозуміло було, як забезпечити канал водою на території Львова, де він мав би досягти найбільшої висоти.
Щодня потрібна була 61 тисяча м3 води. З цією метою планували будувати водосховище на річці Зимна Вода поблизу Скнилова та ще одне на річці Недільщина біля села Дорошева. Воду планували подавати по трубах із річок Верещиця і Західний Буг.
Були створені навіть проєкти альтернативних шляхів каналу, які дозволили би наблизити Львів до Дністра. Це, наприклад, відгалуження від Судової Вишні до Бродів. Такий канал мав би протяжність 31 км, а на його спорудження потрібно було майже 24 мільйони корон. На цьому каналі львівський порт спорудили би десь між Брюховичами та Рясною Руською.
Проте Львову цей варіант не сподобався через віддаленість порту від міста, тому розробляли проєкт альтернативного каналу Солуки-Рудно – Богданівка протяжністю лише 10 км. Львівський порт тоді розмістили б на Левандівці або ж поблизу станції Клепарів.
Довжина портового причалу сягнула би 500 метрів, а тому там би розмістилися навіть 10 кораблів. Кожного дня порт у Львові приймав би 5 пар суден, тоннаж яких 300 тонн.
Чому не втілили в життя?
За часів Австро-Угорщини проєкти не реалізували через Першу світову війну. У міжвоєнний період до цієї ідеї час від часу поверталися, однак не було достатньо коштів.
Тоді польське міністерство громадських робіт навіть пропонувало 3 варіанти виходу до Чорного моря через 3 річки. Найкращим варіантом вважався шлях через Дунай, оскільки був коротшим, ніж через Дніпро чи Дністер. До того ж такий канал проходив би через територію лише Румунії та Польщі. Однак плани знову не реалізували через початок Великої депресії.
У 1930-х роках взялися за нове планування каналу Вісла – Дунай протяжністю 1894 кілометри, що проходив би також через Львів. Для цього потрібно було пів мільярда злотих. Проєкт підтримали лондонські, паризькі та амстердамські кредитори. Перед початком Другої світової навіть почали будівництво.
Українська історикиня Олена Степанів у книзі «Сучасний Львів» написала, що вже давно з’ясували, що Львів можна доєднати до мережі водних шляхів. Були створені проєкти двох портів на його периферіях: один на білогорських торфах, а інший – у долині Полтви. Проте створення портів викликало би певні труднощі через велику кількість забудов та різницю між висотою землі на двох протилежних кінцях міста.
А потім почалася Друга світова. Після її завершення залізничний та автомобільний транспорт витіснили ідеї щодо створення портового Львова.
Фото: photo-lviv.in.ua
