На початку ХХ століття стрімко розвивалося нафтовидобування Львівщини. Промисловими центрами завдяки нафтовим розробкам стали місто Борислав і село Тустановичі, яке в 1920-х приєднали до Борислава. У 1907–1908 роках Галичина посіла третє місце у світі серед регіонів-виробників нафти. Особливого розквіту досягло Бориславсько-Тустановицьке родовище, коли з нього видобули приблизно 2% світового виробництва нафти (а вся Галичина – орієнтовно 5%). Як у Клондайк за золотом, так і в Борислав з’їжджалися капіталісти, мрійники і шахраї, вірячи, що зможуть тут збагатитися. Регіон став нафтовою колискою Галичини. Докладніше далі на leopolis.name.
Занепад і відродження галузі
Нафта в сирому вигляді після видобування непридатна для використання через недостатнє спалювання і вогненебезпечність, однак завдяки переробленню є змога отримати життєво необхідні для суспільства нафтопродукти. На початку XX століття нафта Бориславсько-Тустановицького родовища давала такі продукти, як бензин, керосин, газолін, парафін, мастильні матеріали, асфальт та мазут, хоча й приблизно 15% нафти просто втрачалося.
У 1908 році нафтосховища Бориславсько-Тустановицького басейну вміщали 1,13 млн т нафти. Належали вони 22 власникам. Перша світова війна та девальвація злотого суттєво вплинула на спад виробництва. Проте до 1920 року рівень буріння перевищив довоєнний. У 1905–1920 роках загалом у Галичині видобули майже 18 млн т нафти. У нафтову галузь регіону робили величезні інвестиції іноземці, насамперед французи, завдяки чому постійно впроваджувалися новітні технології і засоби виробництва.
Якщо в 1915 році більшість галицьких копалень перебували у власності російського царату, який тимчасово окупував частину Галичини, то в 1916–1917 роках зростання буріння активно підтримував австрійський уряд, оскільки Німеччина та Австро-Угорщина потребували багато палива для військової техніки. За 1900–1918 роки з Галичини вивезли приблизно 280 000 т нафтопродуктів і 283 000 т нафти-сирцю.
Після війни нафтова промисловість опинилася в справжньому занепаді та стані дезорганізації. Під час існування ЗУНР протягом 1918–1919 років кілька найбільших шахт Борислава і Тустановичів призупинили роботу, а інженерів і бурильників рекрутували до лав української та польської армій. Згодом залишили роботу в нафтовій галузі інші працівники.
Наприкінці травня 1919 року поляки почали проводити в Бориславі перерозподіл власності на нафтові копальні, особливо ті, якими керували німецькі та австрійські підприємці. Деякий час буріння знову стояло «на паузі». Ситуацію погіршила війна проти більшовицької росії в 1920-му, коли радянська армія впродовж кількох тижнів погрожувала захопленням Борислава.
Дрогобицькі рафінерії
Переробляли видобуту копалину в рафінеріях – заводах для очищення нафти від домішок. У 1905–1907 роках рафінерії загалом переробили майже 2,5 млн т галицької нафти. Разом із ростом нафтових поставок зростала потреба в будівництві нових заводів та розширенні вже наявних. Нафтопереробна промисловість Галичини орієнтувалася на джерела сировини, Угорщини – на модернізований підхід до виробництва, Австрії – на ринки збуту.
Майже всі галицькі рафінерії були малопродуктивними й технічно відсталими, порівняно з європейськими і особливо американськими. Найбільшою в Галичині вважалася Державна рафінерія Дрогобича. Спочатку вона призначалася лише для вилучення із сирої нафти бензину, що використовувався для залізничних вагонів як паливо. Під час Першої світової війни завод отримав інвестиції і його продуктивність зросла до переробляння майже 250 000 т нафти щороку. На початку 1920-х ця рафінерія стала однією з найбільших на континенті.
Другою за потужністю в Галичині була ще одна дрогобицька рафінерія під назвою «Галичина», тут переробляли до 100 000 т. Продукцію нафтопереробних заводів, а також нафту-сирець переважно експортували. Більшість нафтопродуктів вивозили за межі Австро-Угорщини – до Німеччини, Франції, Швейцарії, Туреччини тощо.
Очищали тутешній попутний газ та виготовляли газ скраплений великі львівські і краківські фабрики (налічували понад 200 працівників). Значно менші підприємства знаходилися в Стрию, Дрогобичі та деяких польських містах.
«Галицьке пекло»
На початку ХХ століття в Бориславі і сусідньому Дрогобичі спостерігалася найвища в краї концентрація іномарок, оскільки міста стали приманкою для нафтових магнатів, а в Дрогобичі продали більше шампанського, ніж у Відні. Однак сам Борислав не виглядав як місто, де робляться гроші: на його тісних вулицях хаотично розросталися дерев’яні бараки для робітників. Іноді їх споруджували прямо біля місць нафтових копалень, що створювало серйозну небезпеку. Саме тому, карпатську нафтову жилу називали «галицьким пеклом». До слова, злидні тогочасного містечка описав Іван Франко у повістях «Борислав сміється» та «Boa Constrictor».
Життя простих працівників у Дрогобичі було кращим, ніж у Бориславі. Для них збудували спеціальне робоче містечко. Місцевий завод оплачував рахунки за комунальні послуги та проїзд у транспорті. Містечко мало сучасну на ту епоху школу, стадіон, клуб, бібліотеку, каплицю, басейн та кілька магазинів. У вихідні оркестр організовував біля ратуші австрійські марші.
Міжвоєнний період
У період між світовими війнами нафтові заводи Борислава перебували переважно у власності французів та американців. На території Дрогобицького гірничого округу видобуток нафти становив у 1929 році 595 000 т, а в Бориславській – до 247 000 т. Через зниження видобутку більшість галицьких нафтопереробних підприємств закрили. У 1938 році їх залишилося лише 22, працювало з яких 17.
У 1920-х все ще активно видобували велику кількість нафти й природного газу. Лідерські позиції зберігало Бориславсько-Тустановицьке родовище. Протягом 1919–1928 років, коли відбувалася активна відбудова пошкодженого війною господарства, у Галичині загалом видобули понад 7,5 млн т нафти.
У часи «другої» Польщі розпочали пробне буріння пенсильвансько-канадськими системами глибокого буріння, завдяки яким 1500–1600-метрові свердловини можна було пробурити за 2–3 роки, тоді як раніше на це потребувалося вдвічі більше часу. Крім того, замість низькоефективних парових двигунів почали використовувати електричні й газові.
Наприкінці 1920-х польський уряд, побачивши користь у використанні нафтових газів у промисловості й побуті, ухвалив рішення щодо спорудження на заході Галичини газопроводів, аби подавати газ безпосередньо зі свердловин до заводів, а також міст і сіл як паливо для помешкань. Один із них побудували між селищем Дашавою і Дрогобичем.
Продукція галицьких копалень певний час затримувалася на теренах Польщі, адже після війни регіон розірвав контракти з Німеччиною та краями колишньої Австро-Угорщини, яка розпалася через поразку у війні. Тому, галицькі нафтопродукти прямували через Ґданськ у скандинавські й балтійські країни, а також в Англію, Францію, Бельгію та згодом – Іспанію, куди експортували парафін. У той час Галичина виробляла 46% для внутрішнього ринку та 54% – для зовнішнього.