Краєзнавці відзначають, що каналізація Львова була закладена ще у добу Середньовіччя. Вона не мала чіткого планування, у ній були присутні багато вад. Сучасну каналізацію міста почали створювати у період, коли Львів перебував у складі Австро-Угорщини, пише leopolis.name.
Спроби впорядкування каналізації
У другій половині XIX ст., після “Весни народів” та скасування панщини у 1848 р., влада Львова прагнула вирішити найгостріші проблеми міста. Однією з таких проблем був санітарний стан Львова та відсутність єдиної каналізації. Прагнучи вирішити цю проблему, влада зіштовхнулась з перешкодами – брак фінансів, відсутність науково опрацьованого плану каналізації Львова, бюрократизм. Канали продовжували будувати з каміння, проте почали застосовувати також гідравлічне вапно та цеглу. Наприклад канал, що з’єднував сучасні вул. І.Франка та П.Саксаганського збудували з тесаних каменів, які були скріплені гідравлічним вапном. Стіни такого каналу звужувалися донизу, дно мало увігнутий профіль та було вимощене цеглою.
Через те, стічні води наповнювали Полтву водою, місту навіть загрожувала повінь. Наприклад у травні 1872 р., після тривалих злив, річка ледь не вийшла з берегів. Громадяни вимагали від влади перекрити річку, хоча б у центрі міста. Представники магістрату змогли перекрити потік Пасіки на ділянці від початку вул. К.Левицького до буд. №38 по вул. Кн. Романа. Перекриття зробили за допомогою дубових плах. Замість того, щоб перекрити Полтву, міська влада на теперішній площі А. Міцкевича встановила бронзову фігуру покровителя Львова – архангела Михаїла. Однак цей оберіг не врятував місто від спалаху холери, віспи та черевного тифу, які охопили Львів у 1873 р. й забрали життя понад тисячі осіб.
Застосування нових технологій та матеріалу
До 1878 р. влада не проводила жодних робіт у каналізації міста, оскільки бракувало фінансів (крах Галицької біржі). Водночас населення міста зросло до майже 110 тис. осіб, що давало ще більше навантаження на санітарний стан Львова. Канали в цей час будували вже не прямокутні в перерізі, як раніше, а яйцеподібного профілю. Однак на зміну каменю та вапну прийшли цегла та цемент.
У згаданий період починають будувати й канали з бетонних труб. Такі конструкції з’явилися на вул. Городоцькій, Залізничній, Б.Хмельницького (район Підзамче). Бетонні труби робили із суміші цементу, щебеню та води. Суміш заливали у спеціальні форми й через три дні отримували готовий матеріал. Далі ці вироби протягом шести днів тримали у вологому місці. Товщина таких труб становила понад 10 см. Бетонні труби коштували дешевше за цегляні та кам’яні – 18 злотих ринських за один погонний метр проти понад 22 злотих ринських.
Нові плани розбудови каналізації
У 1878 р. інженер Людвік Радванський висунув ідею розбудови каналізації, виступаючи проти того, аби Полтву використовували для транспортування стічних вод та фекалій. Радванський мав змогу ознайомитись із каналізаційною системою кількох німецьких міст. Інженер виклав свої ідеї на засіданнях Політехнічного товариства. Він виокремив нещільність каналів та невідповідні ухили як одні з найпомітніших вад каналізації Львова.
Свої напрацювання розвитку каналізаційної системи мав й професор Львівської Політехніки, Юзеф Єґерманн. Він погоджувався з Радванським, пропонував укладати колектори уздовж річки таким чином, щоб їхні стіни водночас були набережною. Професор був ініціатором створення спеціальної комісії для розгляду справи вдосконалення і розвитку міської каналізації. До складу комісії увійшли Станіслав Александрович, Юзеф Тушинський, Кароль Сетті та інші.
Ще один проєкт вдосконалення системи каналізації розробив інженер Вацлав Ібіанський. Він пропонував використовувати для наповнення та очищення каналів воду із ставів – Пелчинського, Вороблячого та штучного (його мали збудувати в районі сучасного Стрийського ринку). Він пропонував прокласти канал який мав йти від Пелчинського ставу до вул. Джерельної (через вул. Коперніка та парк І.Франка). Ще один канал, від Стрийського ставу, повинен був йти вул. Сонячною. Також планувалось спорудити канал від ставу Сакраменток до пл. Старий Ринок. Таким чином система каналізації покривала б майже усе місто й була з’єднана із ставками.
Канали, за допомогою спеціальних металевих труб, повинні були з’єднати з спеціальними резервуарами у будинках. Останні мали засувки, й раз на добу власники осель могли відкривати засувки, аби вода забирала фекалії та каналами відносила б до спеціального відстійника. Вміст відстійника планували або очищати або використовувати для удобрення полів. Однак проєкт не був прийнятий владою.
Полтва стала підземною
У 1884 р. міська влада розглянула висновки експертної комісії й погодилась перекрити Полтву, однак вирішила використовувати річку як основний каналізаційний колектор. Протягом 1885-86 рр. тривали роботи, якими керував Вацлав Ібіанський. В районі сучасного проспекту Шевченка спорудили майже 200 метрів каналу. Працівники зробили бетоновані фундаменти склепіння, які складались із кількох шарів каміння.
У 1887 р. проклали ще майже 500 метрів перекриття на вітинку від площі Марійській до площі Ґолуховських. Таким чином у центрі Львова Полтву було перекрито. Перекриття Полтви змінило докорінно вигляд центральної частини міста – на місці потоку постали алеї та сквери. Подібне бетонне перекриття над Пасікою побудували у 1891-93 рр.
Будівництво нових каналів та реконструкція каналізації
У 1890 р. вимостили дно Полтви в районі сучасної пл.Зернової, перекрили річку дубовими плахами на площі різні. Станом на 1895 р. довжина новозбудованих каналів становила понад 24 км. У 1886-87 рр. проклали майже 700 м коллектору на вул. Городоцькій, канали на вул.Стрийській, Джерельній, Нижній Личаківській та інших. Основним будівельним матеріалом став бетон.
Львівська влада тривалий час не могла вирішити питання утилізації фекалій. Асенізатори вивозили вміст вигрібних ям в район вул. Жовківської. Члени Політехнічного товариства пропонували використовувати у вигрібних ямах порошок торфу. Таким чином вдалось би отримати добрива та зменшити кошти на вивезення фекалій. Водночас маса вивезених речовин зросла б на 10%.
Водночас проблема фекалій лише загострювалась – станом на 1897 р. чисельність населення міста становила 130 тис. осіб, а річна продукція калу – 676 тис. тон. Для вирішення питань, пов’язаних з каналізацією, була створена спеціальна група під головуванням Едварда Стройновського, до якої увійшли Зиґмунт Кендзерський, Вітольд Равський, Юзеф Шпільманн, Леон Сирочинський, Северин Відт, Юліуш Гохберґер, інші. У 1896 р. міська рада виділила на каналізацію 500 тис. злотих ринських.
На одній із сесій міської ради у 1901 р. депутати затвердили проєкт перекриття Полтви на вул. Полтвяній (тепер просп. В.Чорновола) до пл. Зернової. Інженери стверджували, що нечистоти з каналів міста можна було видаляти гравітаційним шляхм, без використання напірної каналізації. Проєкт передбачав створення 16 головних колекторів, які мали переводити стоки до Полтви. У травні 1902 р. експертна комісія щодо каналізації надал свій невтішний висновок – розкритикували габарити каналів та глибину їх закладання. Експерти вимагали закласти відсутні в проєкті колектори вздовж Полтви, достосовувати глибину каналів до глибини підвалів будинків для осушення останніх і пониження рівня підземних вод тощо.
Водночас зростало населення Львова й будували нові будинки, що давало додаткове навантаження на дійсну каналізаційну систему. Почали частішати випадки підтоплення будинків. У 1906 р. населення міста становило майже 178 тис. осіб, а довжина каналізаційних каналів перевищила 60 км. Для виготовлення каналізаційних труб почали застосовувати кераміку. У 1911 р. інженери та архітектори розробили остаточний проєкт нової каналізації Львова вартістю понад 11 млн. У 1912 – 1914 рр. було побудовано кілька каналізаційних колекторів, однак подальші роботи були перервані війною.
