Історія львівської каналізації прямо пов’язана з історією міста, яке неодноразово ставало жертвою ворожих нападів і облог. Про каналізацію Львова та її військові епізоди далі на leopolis.name.
Коротко про каналізацію
Історія львівської каналізації сягає XIII століття. Для цих цілей використовувалася природна система Полтви. Саме тоді в місті почали будувати кам’яні канали, а Полтву направили в одне русло. Однак їхні стіни були нестійкими, а самі канали – немісткими. Через це вода часто заливала житлові будинки й людні вулиці.
Така система була із самого початку провальною через весняні паводки й сильні зливи, а крім того, коли забудовували якусь територію міста, звідти витікали річкові джерела, тож рівень річки зменшувався настільки, що вода не встигала змивати відходи, кількість яких невпинно росла. Наприклад, у 1770 році вода затопила підвали деяких будинків, підземні частини церков і костелів, винісши із собою скелети померлих монахів. А повінь у 1811 році зруйнувала мости, млини та будівлі.
Як було притаманно для стародавніх полісів, нечистоти й побутові відходи постійно потрапляли під ноги перехожим, лише промислові залишки вивозили за місто. Навесні й під час дощів Львів перетворювався на суцільну калюжу.
У XV столітті до центру міста вперше проклали підземні водопроводи, паралельно викопуючи каналізацію. У передмістях цю функцію виконували рови й канави. Насамперед стічну систему провели в міських лазні, госпіталі та в стайні. Згодом каналізація з’явилася в монастирях.
Після того, як у 1780 році під час відвідування Львова імператор Йосиф IІ застряг у калюжі, міська влада взялася за відновлення старих каналів і перекриття як колекторів північного й південного оборонних ровів. Полтва стала відкритим каналізаційним колектором в самому центрі міста. Однак знову ж таки канали виявилися ненадійними, оскільки будувалися з дерева або тесаного каменю з вапняковим розчином. Це спричинило витоки стоків. З 1870-х років канали будували вже з використанням цегли й цементу.
У той же час почали розробляти проєкти повного перекриття Полтви. У 1906 році вже проклали 60,6 кілометрів колекторів. У 1908–1912 роках впровадили цілісну систему каналізації, що передбачала використання наявних колекторів та створення нових. Головним колектором залишилася річка. Згодом роботи відклали через Другу світову війну, тож обіцяні очисні споруди ввели в експлуатацію лише в 1965 році.
Рятівна місія каналів
Перші підземні канали частково впливали на стан міських оборонних структур. З 1404 року в місті взялися за спорудження водопроводу задля усунення надлишкової води та дренажу. Трохи згодом почалося будівництво оборонних веж укріплень, що тривало до 1444-го. Оскільки канали спорудили раніше за вежі, то вони часто пролягали під їхніми фундаментами, а тому постійно протікали, навіть у безопадний час.
Однак вода не лише руйнувала оборонні споруди – часто вона навпаки захищала місто. Наприклад, так було під час його облоги військами Богдана Хмельницького 1655 року. Через надмір води війська не потрапили до Львова й розвернулися. А під час облоги турками 1672 року львів’яни вийшли з міста підземними каналами і запалили передмістя.
Засіб просування поляків
Під час польсько-української війни за Львів у листопаді 1918 року добровольці перебиралися каналізаційними колекторами з частини, що перебувала під українським контролем, до території, зайнятої поляками. Це заохотило польських командувачів використати канали для диверсії проти казарм Фердинанда – чи не головного пункту опору українських військових.
11 листопада 1918 року відбувся артилерійський обстріл казарм, а після нього – генеральний штурм, який зазнав невдачі. Тоді польські сапери пробралися через канали під будівлю казарми, де підклали міну. Після цього пролунав вибух. Після завершення боїв каналізація знову стала тихим підземним світом.
Єврейський сховок
Спокій тривав недовго. 1 вересня 1939 року повітряні сили Третього Рейху розпочали бомбардування Львова. Мешканці будинків, які розміщувалися біля виходів колекторів, шукали в темних каналах порятунок від смерті.
8 листопада 1941 року у Львові створили гето, де сформували робочі групи. У складі однієї з груп, направлених на роботу в каналах, був Берг (Бернард) Гайєр. У підземеллі Берг познайомився зі співробітниками каналізаційного відділу, серед яких були три українці і два поляки. У травні 1943 року завдяки цим працівникам Берг прокопав за 8 діб тунель із колектора Полтви до підвалу будівлі на теперішньому проспекті Чорновола, де мешкала його родина.
У той час у підвалі цього будинку переховувалися 20 людей. У червні українець Антон Колендра і поляк Леопольд Буженяк-Соха вивели їх у канал та завели до домовленого з Бергом місця – каналу під костелом Марії Сніжної (церква Матері Божої Неустанної Помочі).
Через деякий час до них приєдналися ті, хто зміг врятуватися під час поліцейського розгромлення схованки під Галицьким базаром. Перебуваючи в каналізації, хтось із 70-ти євреїв 2-3 рази на добу ходив по питну воду, її набирали з тріснутої труби біля площі Ринок.
Згодом довелося покинути це укриття і перейти до того, що під Бернардинським костелом. За цей час деякі з утікачів загинули через зливу, інші не повернулися живими з походу на територію пустого гето. Тіла останніх кидали прямо в Полтву, оскільки нікуди було ховати.
22 липня 1944 року, коли Львів зайняли радянські війська, 11 юдеїв, двоє з яких діти, вийшли на вулицю через люк на подвір’ї одного з будинків на сучасній Соборній площі. У каналізації вони пробули майже півтора року.
Переховування під землею описав один із втікачів Іґнацій Хіґер у своїй книзі «Світло в темряві», а його дочка Кристина – у спогадах «Дівчинка в зеленому светрику». Кристині під час єврейських переслідувань було лише 7 років. У 2011 році польська режисерка Агнешка Голланд зняла за мотивами цих робіт польсько-німецько-канадський драматичний фільм «У темряві».
Разом із дружиною Пауліною, дочкою Кристиною та сином Павелом Іґнацій пробив діру в бетонній підлозі, через яку провів родину в каналізацію. Так само зробили й сотні інших євреїв, однак не всі вижили, оскільки нацисти й поліція кидали в каналізаційні люки гранати. Через два роки після того як вдалося вибратися в липні 1944-го на поверхню, родина Хіґерів втекла зі Львова до Кракова через погрози від НКВС. У 1957 році вони перебралися до Ізраїлю.
Іґнацій помер у 1975 році у віці 68 років. 39-річний Павел, який працював ізраїльським військовим, загинув у автокатастрофі в 1978-му. 90-річна Пауліна померла у 2000 році. Кристина стала відомим стоматологом у Нью-Йорку.
Загалом, якщо на початку Другої світової війни у Львові проживало 130–140 тисяч євреїв, то вже до грудня 1942-го загинуло орієнтовно 100 тисяч, а після відходу нацистів зі Львова їх залишилося менше ніж 300. Вони переховувалися не лише в каналізації, а й у підвалах, на горищах, у туалетах тощо. Ті, хто не зміг урятуватися, загинули в Янівському концентраційному таборі, що знаходився на вулиці Шевченка, або потрапили під розстріл у місцях масового знищення – на Цитаделі, у Білогорщі, Лисиничах, Винниках, Брюховичах тощо.
