Львівський завод радіо-телеграфної апаратури, або флагман радянської економіки

У серпні 1946 року газета «Вільна Україна» писала про те, що у Львові заплановане спорудження заводу телеграфної та телефонної апаратури (ЛЗТА). З цією метою до міста прибули із Саратова інженери і технарі, а разом із ними – вагони з верстатами і обладнанням. У тому ж 1946-му і розпочалося виробництво апаратури  тонального і надтонального телеграфування, а в 1957 році – ще й фототелеграфної апаратури.

Проте історія підприємства почалася ще в 1915-му – тоді в російському місті Рибинську для потреб Західного фронту провели низку заходів, спрямованих на покращення зв’язку у війську. У 1917 році підприємство переїхало до білоруського Мінська, потім – російської Калуги, а в 1941–1945-х функціонувало в Саратові, поки не перебралося до Львова. Як тут функціонував завод, читайте далі на leopolis.name.

«Стаханівська праця»

У випуску «Вільної України» за 20 жовтня 1946 року йшлося про те, що Львівський завод радіо-телеграфної апаратури, який усе ще перебував не етапі будівництва, випустив свої перші вироби – трансляційні апарати. Долучившись до переджовтневого змагання, робочий колектив успішно виконував місячну виробничу програму.

У 1949 році тут широко розгорнулося змагання за «стаханівську працю», тобто підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників. Про успіхи й перевиконання планів працівників заводу львівська преса писала періодично. Фігурував завод і в звітах та доповідях про радянську розбудову Львова, різноманітних історичних путівниках і книгах про місто. У лютому 1958 року підприємство навіть випустило перший номер власної газети під назвою «Заводская правда».

Cпоруди заводу ЛЗТА 

Те, що для роботи на заводі спеціально привезли російських працівників, не дивно: підприємство мало стратегічне значення, тож не могло найняти «бандерівське» населення. Важливим фактором була і кваліфікованість робочої сили, чого тоді не могли забезпечити львів’яни.

Інфраструктура та стандарт «радянського робітника»

Місце розташування заводу обрали дуже вдало – на місці колишнього Городоцького кладовища, поруч із залізничними коліями, що вирішувало проблему з транспортуванням товару й сировини. Для спорудження деяких цехів частково знесли навколишню забудову та приватні помешкання.

Складалося підприємство з безлічі різних функціональних просторів (виробничих цехів, котельні, кузні, електростанції), адміністративних будівель, складів у підземеллях, столових, кімнат відпочинку із стереофонічними системами, жіночих та чоловічих вбиралень.

За 1946–1956 роки виробнича площа збільшилася в 137 разів. Разом із побудовою нових корпусів до заводського простору додали будівлі лікарні Білінських. У одній із них розмістили медичний пункт заводу, у інших – цехи.

Заклад Білінських

У 1950–60-тих роках завод став одним із гігантів радянської промисловості. Тоді розширили й садову територію: встановили фонтани; висадили нові дерева та клумби; прикрасили все фресками, мозаїками, стендами, дошками пошани та портретами радянських вождів.

Така широка інфраструктура давала можливість задовольняти всі потреби працівників, разом із творчістю та дозвіллям. Усе їхнє життя фактично зосереджувалося навколо роботи. Сприяв цьому і той факт, що на заводі часто трудилися цілими родинами. Такий варіант ідеально підходив радянському проєкту, оскільки повністю контролював співробітників, унеможливлював можливість опору або «неправильної» поведінки. Працівник розглядався як частина заводу, а тому чи то колектив, чи то партія могли втручатися навіть у особисте життя.

У подібному середовищі радянська ідеологія працювала вкрай ефективно, адже соціалістичні змагання складно було ігнорувати, а ідеологічним ідеалам, як-от перевиконанню плану чи героїчності праці, потрібно було відповідати.

Моральний тиск, створений постійними соцзмаганнями, формував стандарт «радянського робітника». Цікаво, що для того, щоби отримати безкоштовний квиток на відпочинок до санаторію від заводу, треба було завоювати славу «передовика» або ж мати добре налагоджені стосунки з керівництвом.

Розквіт заводу припав на 1961–1990 роки, під час керівництва Михайла Вороненка, який ввів у 1961 році систему бездефектної праці, що передбачала показник якості праці – коефіцієнт, який визначав кількісне вираження якості роботи співробітників. За час його керівництва кількість працівників ЛЗТА сягнула 11 000 осіб.

Корпуси ЛЗТА

Асортимент виробів був надзвичайно широким – від наперстків до стереофонічного обладнання та музикальної апаратури. У 1989 році була утворена профспілка ЛЗТА під назвою «ВОЛЯ». Разом із розпадом СРСР почав потроху «розвалюватися» і завод.

Що було далі?

У жовтні 1993 року ЛЗТА зареєстрували як держпідприємство «Львівський завод телеграфної апаратури». Наступного року його перетворили у ВАТ. У 1996 році підприємство приватизували, після чого його стан значно погіршився, а деякі приміщення продали. Після звільнення Михайла Вороненка, який зробив ЛЗТА справжнім флагманом радянської економіки, керівництво заводу неодноразово змінювалося, однак жодному з нових директорів не вдалося вивести його з кризи.

У грудні 2002-го на території ЛЗТА відкрили технопарк. До 2008-го значну частину приміщень переобладнали під офіси. На початку 2008-го завод ще випускав деяку військову продукцію, зокрема апаратуру тонального телеграфування, польові телефонні комутатори тощо, а також продукцію для цивільних.

У 2008 році через велику заборгованість Львівський завод телеграфної апаратури припинив діяльність, а виробничі приміщення переобладнали під офісний центр.

Музей

На початку 1970-х відкрили музей заводу, об’єкти якого представляли стенди з фотографіями та схемами; саму продукцію; медалі, кубки, грамоти; архів. Тут можна було побачити широкий асортимент таксофонів, платівкових програвачів, стереоцентрів, стереонавушників, приймачів, очищувачів, нагрівачів води, зразків телеграфної апаратури, дрібних автозапчастин тощо.

Музей, покликаний репрезентувати велич і славу заводу, розміщувався в корпусі, який працівники прозвали «білим домом» через аналогію з Білим домом у США, оскільки в приміщенні збирався командний і адміністративний склад, знаходилася конференц-зала, бібліотека та, власне, музей.

Один із стендів музею

Зібрані артефакти перетворили музей у місце зберігання історії підприємства. Хоча простір репрезентував певну радянську ідеологію, він водночас був символічним простором, що робив можливим формування пам’яті про завод і важливу частину промислового Львова. Він слугував місцем пам’яті локального значення про підприємство, формував образ передового заводу як для гостей, так і самих працівників, поле зору яких часто обмежувалося робочими місцями. Відвідували музей технічні фахівці, урядовці, представники шоу-бізнесу, письменники, які поширювали комуністичні наративи серед народу.

Особливе місце серед експонатів відводили нагородам, які завод отримував на різноманітних виставках і конкурсах. Колекція творила «поживу» для транслювання потрібних ідей у маси, адже репрезентувала завод, його керівництво і радянську владу загалом як щось успішне і зразкове, переконуючи в правильності комуністичного порядку.

Get in Touch

.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.