Піфагор говорив, що в солі особливо шляхетні батьки – Сонце та море. 15 млн років до н. е. на території Дрогобича було справжнє море. Разом із початком формування гір море зникало, утворюючи лагуни, де кристалізувалася сіль. За однією з версій, походження назви Галичини походить від слова «галіт» – саме так грецькою звучить сіль.
Дрогобицька солеварня безперервно діяла з XIII століття на одній і тій же локації – біля родовищ ропи – насиченого соляного розчину. Солеварня – найстаріше постійно діюче промислове підприємство України та одне з найстаріших у Східній Європі. Упродовж століть вона постачала продукцію не тільки до Галичини й Закарпаття, а й Волині, Холмщини та Київщини. Докладніше про її історію далі на leopolis.name.
Відкрили в 1250-му
Із солеварінням пов’язане заснування Дрогобича. Оскільки нестача солі може призвести до дисфункції нервової та м’язової систем, то саме поблизу солеварень, а не десь у відкритому степу, формувалися древні поселення. Територію Дрогобицького солевиварювального заводу і місцевість поблизу назвали Зварицьким передмістям, яке потім розрослося навсібіч. Офіційно Дрогобич заснували 1091 року. Саму ж Дрогобицьку солеварню відкрили в 1250-му, хоча й перша письмова згадка про дрогобицьку сіль датується аж 1390 роком.
По тутешню сіль приїздили чумаки з різних куточків України. На Волині її завантажували на річкові судна, а тоді відправляли до Прип’яті, звідки Дніпром сіль прибувала аж до Києва. Фортеця Тустань слугувала не лише оборонно-адміністративним центром, а й митницею для дрогобицької солі в ІХ–ХVІ століттях на шляху, який вів до Закарпаття та заходу Європи. Головним орієнтиром на одному з шляхів для чумаків слугувала гора Дрогобицький Камінь, що розкинулася на межі Львівської і Закарпатської областей.
Цікаво, що в XVII столітті робота чумака, який розвозив сіль, вважалася такою ж престижною, як, наприклад, у ХХІ столітті професія айтівця. Ситуація змінилася тільки після винайдення залізниці.
Герб Дрогобича та 9 топок солі
За міською легендою, першим символом Дрогобича в княжі часи був віз, повний солі. Цей віз водночас слугував і мірою ваги, що спрощувало працю митників.
Від XV століття герб міста з дев’ятьма соляними топками постійно фігурував на дрогобицьких печатках. Цифра «9» символізує 8 передмість і 1 середмістя, які тоді складали Дрогобич. Цей герб у різні часи натякав на заможність міщан.
До 1788 року топки розміщувалися на блакитному щиті на грудях орла, поки польського птаха не замінив короною, піднесеною над щитом, австрійський цісар. У австрійський період на гербі фігурували 9 соляних бочок, оскільки тоді продукцію випускали в бочках. Після здобуття Україною незалежності влада Дрогобича затвердила новий герб із 9-ма топками солі на блакитному тлі, з українським гербом угорі.
Здавна і до завершення Першої світової війни сіль засипали в 15-сантиметрові дерев’яні чи металеві конусоподібні форми, набиваючи її в топки, після чого ставили в піч. Потім її виймали з форми, а тоді охолоджували. Топки огортали папером і відправляли на продаж.
Італійський період
У 1339 році Дрогобич загарбали польські феодали, тож місцева сіль перейшла у власність короля. Король володів частиною території в Дрогобичі, селі Ясениці та інших довколишніх селах. До роботи примушували селян, підданих монарху. Солеварню орендували італійські купці, переважно з Ґенуї. Упродовж XIV–XV століть італійці майже безперервно управляли заводом, догоджаючи королям і водночас не забуваючи про власні прибутки.
Сіль, вироблена італійцями, була високоякісною. Їм вдалося значно розширити зв’язки Дрогобича та Європи. Однак така монополія та бажання наживи часто ставали причиною конфліктів, які в 1491 році розв’язав королівський указ. Він постановив, що для вантаження солі повинні вироблятися вози, які вміщатимуть 6000 топок. Для підтримання міських вулиць у хорошому стані дрогобиччани здобули право отримувати 3 динари від кожного возу, що проїжджав через Дрогобич із сіллю чи іншою продукцією.
Де ще добували сіль у Передкарпатті?
Соляна промисловість Передкарпаття – найдавніша в Україні, хоча й самі родовища ропи невеликі. Тут її виготовляли майже завжди у виварному виді, відправляли переважно на Наддніпрянщину чи до Польщі. У XVI столітті в Передкарпатті функціонувало 10 соляних шахт – у Дрогобичі, селищі Старій Солі, селах Колпці, Котові та Модричах.
У XVIII столітті в Галичині виробляли до 1 млн центнерів солі на рік, що повністю покривало попит українців та навіть вистачало на експорт до Польщі й Литви. На початку ХХ століття добували вже орієнтовно 50000 тонн галицької солі на рік.
Незмінна технологія видобутку і виварювання
Як на початку існування Дрогобицької солеварні, так і в новітній історії, сіль виготовляли одним і тим же методом – виварюванням із природної ропи. Під землею розміщена соляна лінза (уздовж вулиці Солоний Ставок). Перпендикулярно до цієї лінзи під землею тече річка – саме вона розмиває природну соляну лінзу, утворюючи ропу, концентрація якої – 300 грамів солі на 1 літр води. Солеварня здатна виробити понад тонну солі щодоби.
Ропу добувають у шахті глибиною 50 метрів, 25 із яких заповнені ґрунтовими водами. Колись ропу діставали вручну, потім – кінним коловоротом, а з появою електрики – за допомогою насосної установки.
Після того як ропу викачали в басейн-відстійник електричним насосом, тверді частинки ґрунту разом з іншими нерозчинними елементами опадають на дно або ж піднімаються на поверхню. Після цього відносно чистий соляний розчин під дією тепла випарюють: вода випаровується, а сіль залишається.
Далі – процес сушіння, йодного збагачення і розфасування. Відстояний жовтуватий розчин заливають у невеликі чани, що стоять над сирими дровами. Після випалювання утворюється сіль білосніжного кольору, яку потрібно ще додатково підсушити та розмолоти газовими пальниками. Останній етап – автоматизоване фасування у білі пакети.
Загалом, завод випускає продукцію двох видів: сіль кухонну виварну йодовану та кухонну виварну без добавок. Теоретично кухонна сіль – це суміш натрію і хлору, однак насправді смак залежить від багатьох факторів, як-от місце і видобуток солі, тип кристалізації, чистота кінцевого продукту. Навіть у природних умовах, під землею, сіль містить домішки ґрунту, органіки тощо. Всього лише 1 міліграм ціаністого металу може додати ложку дьогтю в бочку меду, тобто зіпсувати смак цілого мішка солі. Саме тому, на виробництві працюють технологи та інші фахівці.
Виварена з ропи сіль значно корисніша, ніж просто добута в шахті, адже у процесі виварювання випаровується бром. Технологія виробництва дрогобицької солі – старовинний, трудомісткий і витратний процес, однак усе це створює незамінну якість продукту.
Дрогобич упродовж століть зберіг значення центру солеварної промисловості Передкарпаття. Навіть під час складних війн і стихійних лих промислу не вдалося занепасти. До слова, завод є цікавою локацією для промислового туризму. Для охочих є змога не лише подивитися на стару соляну шахту і чани, а спробувати в деяких дрогобицьких кав’ярнях солону каву і пиріг із солоною карамеллю.
Фото: https://rdzs.org/