Після Другої світової війни радянський уряд виділив на розвиток промислового Львова 137 мільйонів карбованців. У цей складний період, в умовах відновлення економіки, постала потреба в транспорті, технічному обладнанні тощо. Роботу працівників у галузі навантажувально-розвантажувальних робіт полегшував вилочний навантажувач, тому в 1948 році на базі Укргазапарату (заводу газової апаратури) на вулиці Залізничній, 7, почали будувати автонавантажувальний завод.
Завод здобув добру славу в колишньому СРСР і за його межами насамперед завдяки випуску автонавантажувачів із бензиновим двигуном. За час його існування тут розробили й випустили понад 30 моделей вантажопідйомних транспортних засобів і механізмів. Однак у процесі експлуатації випущених навантажувачів виникало багато проблем через недосконалі конструкторські рішення. Докладніше далі на leopolis.name.
Запуск виробництва
Через брак часу підприємство розбудовували без генерального плану. Спершу відкрили інструментальний цех, потім ремонтно-механічний, а ще згодом – ремонтно-ливарний. Організаційні роботи очолив Олександр Кузовков, призначений на посаду головного інженера. Серед персоналу були спеціалісти зі всього СРСР, серед яких і випускники Львівського політехнічного інституту (НУ «Львівська політехніка»).
Технології та креслення інструментів і пристроїв для заводу розробили в 1948 році московські інженери й технологи. Однак саму конструкцію автонавантажувача спроєктували в теперішньому Дніпрі під керівництвом конструктора автомобільної та бронетанкової техніки Віталія Грачова. Зокрема, створили вилочний навантажувач, для основи якого взяли вже наявні автомобільні вузли й агрегати, зокрема, з вузлів автомобіля ГАЗ-51 взяли мотор, коробку передач, вузол щеплення, карданний вал, міст, гальмівну систему, капот, електрообладнання і радіатор, а із ЗІС-150 – управління кермом.
Не минуло ще й року після створення проєкту автонавантажувача, як вже запустили виробництво. Офіційно ПАТ «Львівський завод автонавантажувачів» відкрили 24 квітня 1948 року.
Першу техніку тут створили 11 червня 1949 року. За один лише рік план перевиконали: тоді виготовили понад 1000 автонавантажувачів – компактних самохідних вантажопідйомних машин, яким присвоїли індекс «4000», тобто всі індекси нових навантажувачів починалися з цифри «4». Це були перші машини такого типу в усьому СРСР.
Такий стрімкий успіх спричинив і розширення штату. Якщо на початку 1949-го кількість працівників заводу становила 1100 осіб, то наприкінці року – 2285.
Модернізація
Коли перші навантажувачі заводу розійшлися по країні, тоді заговорили про їхні недоліки. Через неправильне розподілення ваги по осях агрегат виявився нестійким і буксував. Керувати такою машиною було дуже складно.
Тоді проєкт відправили на доопрацювання в Дніпро. Відомство автора проєкту Віталія Грачова разом із молодими львівськими спеціалістами внесло зміни, після яких утворилася модель «4000М» (модернізована), яку світ побачив у 1950 році. Після цього навантажувач краще піддавався маневруванню, покращилася його прохідність. Він мав гідропідсилювач керма та покращену водійську кабіну з м’якими сидіннями всередині.
Незабаром колектив отримав нове завдання – розробити 5-тонний навантажувач. Це вдалося завдяки продовженню бази 3-тонного навантажувача «4000М», встановленню мосту від ЗІЛа та деяким іншим доопрацюванням. У 1951 році 5-тонний навантажувач моделі «4003» побачив світ.
З плином часу постійно виникали нові потреби. Для їх втілення в життя в 1953 році створили конструкторське бюро, яке активно займалося вдосконаленням наявних моделей та розроблянням нових. Того ж року вийшла модель «4006» із гідравлічними гальмами, дисковим ручним гальмом і автоматичним клапаном гідросистеми.
У 1957 році почали виготовляли навантажувач «4009» для штабелювання деревини, а через три роки випустили такі львівські навантажувачі: 10-тонний «4008», 3-тонний «4043» і 5-тонний «4045». Їх вже створювали не однією бригадою, як на початку, а всіма 19-ма. У 1966-му з конвеєра зійшли деякі модернізовані моделі.
Відповідно до домовленостей соціалістичних країн-членів Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка існувала в 1949–1991 роках для економічної інтеграції та взаємодопомоги, аж до 1980-х у Львові виготовляли автонавантажувачі різної вантажопідйомності – 3, 5, 7, 10 і 12,5 тонн. Малотоннажну техніку виготовляв болгарський завод Balkancar.
Переїзд і занепад
У подальші роки у Львові продовжували вдосконалювати вже наявні моделі та збільшувати темпи виробництва. У 1972 році заклали фундамент нової будівлі заводу, а через два роки виробництво повністю відновилося в промисловій зоні «Рясне-2», на вулиці Шевченка.
Площа заводу становила 500 тисяч м2, іноді тут виробляли понад 20 тисяч машин за рік, проте після розпаду СРСР і зняття «залізної завіси», львівському заводу стало складно конкурувати із закордонними, хоча й моделі, виготовлені у Львові, були значно дешевші за імпортні.
Крім того, після здобуття Україною незалежності ринок, а отже, і попит на продукцію зменшився. Після 1991 року завод перетворили в закрите акціонерне товариство.
У 1996 році виготовили лише 500 одиниць продукції, переважно це були рами-шасі навантажувача, які купували малі підприємства. Їх виготовляли без належної перевірки, через що про продукцію негативно відгукувалися клієнти.
У 1999-му випустили лише 250 автонавантажувачів (у радянські часи середні річні обсяги виробництва становили 12 000 одиниць). Через це довелося освоїти малосерійне виробництво нових модифікацій та моделей.
У 2000 році завод збанкрутував, а саме виробництво перенесли на резервний майданчик у смт Шкло, що за Львовом. У травні 2000 року запрацювало ЗАТ «Автонавантажувач» – наступник Львівського заводу автонавантажувачів. До кінця року тут випускали 70 одиниць на місяць. У 2007 році ситуація на підприємстві погіршилася, розмір збитків заводу збільшився майже вдвічі. Упродовж 2006–2011 років деякі цехи розібрали, а вулицю, на якій розміщувався завод, частково відкрили для руху. У 2012 році підприємство офіційно визнали банкрутом.
Що було далі?
У 2012 році Фонд державного майна України виставив на продаж 57,39% акцій колишнього заводу. Тоді ж міська влада виділила ділянку площею 25 га в промисловій зоні «Рясне-2», де розташовувався цей та інші промислові підприємства, для створення індустріального парку.
Деякі потужності й обладнання заводу автонавантажувачів викупило підприємство «Мікро-Ф», яке почало свою діяльність із випуску навантажувачів власного виробництва. «Мікро-Ф» постійно росло і вдосконалювалось. Збут проводили насамперед на пострадянському просторі, де ці моделі навантажувача користуються попитом через свою невибагливість у техобслуговуванні і недорогі та доступні запчастини.
Згодом з’явилися відділи сервісного обслуговування та продажу навантажувачів і запчастин до них. Як альтернативу почали пропонувати імпортні вживані навантажувачі, адже попит породжує пропозицію. Підприємство продовжило історію автонавантажувального заводу, зробивши крок вперед у створенні та випуску більш досконалих моделей.
Фото: lvivcenter.org
